Реферат на тему:

Право громадян України на альтернативну (невійськову) службу – невід’ємний елемент свободи віровизнання

Серед прав людини важливе місце посідає свобода віровизнання. До її змісту входить ціла низка можливостей (елементів), зокрема і право на альтернативну (невійськову) службу.

Коротко висвітлимо історію виникнення й існування нормативно-юридичного опосередкування цього права людини. Інститут звільнення від військового обов’язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 1917р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК РРФСР. Зокрема, 20 січня 1918р. прийнято Декрет РНК РРФСР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, згідно з яким допускалася зміна одного громадянського обов’язку іншим, у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [1, c.93].

Розвиваючи це положення, в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи з цього питання: Декрет РНК “Про звільнення від військової повинності з релігійних переконань” від 04.01.1919р. і Постанова РНК “Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань” від 14.12.1920р. [1, c.94]. У 1923 році був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань (ст.226-230).

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920р., призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими даними про спосіб життя призовника, які засвідчували ступінь щирості і послідовності в проведенні ним свого релігійного вчення в життя. До суду також надходив висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі, і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у свому житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих підстав мав право замінити військову службу “санітарною службою, переважно в заразних шпиталях” чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв в СРСР до 1 вересня 1939р., а потім упродовж понад 50 років не існував. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозволяли відбувати військову повинність, не могли здійснити повною мірою свого права на свободу віровизнання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. А відтак деякі громадяни відбували покарання двічі, а то й тричі за злочин, мотивом учинення якого були релігійні переконання. І тільки з січня 1992р. в Україні почав діяти Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”, який визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права громадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція України, в якій закріплено, що “у разі якщо виконання військового обов’язку суперечить