Обірвана струна
(твір на конкурс до Міжнародного дня боротьби з наркоманією)
Ще один вечір догоряв у мерехтінні зір. Темрява устами холодного вітру шепотіла останню молитву, а бліде сяйво місяця немов вказувало дорогу діамантовим снам. От і закінчилась ще одна вистава – занавіс. Чудові декорації, неперевершена гра акторів – шалений танок життя, наповнений формою та кольором! Але всі троянди вже зів’яли паперовими словами, і замість бурхливих овацій тільки мовчазні оплески засмучених пейзажів. Але що це? Музика чи ніжний шепіт ночі? Ні, таки вона, музика...
В одному з вікон ще горить світло. Воно в деталях освітлює кожний куточок маленької кімнатки: від великого ліжка під стіною до павутиння біля карнизу. Недалеко від столу на низькому табуреті сидить дівчина. Її тендітні пальці швидко бігають по дзвінких струнах арфи, створюючи неповторний звук. То повне радості, то невимовного смутку мелодія тремтить на кінчиках пальців. Вони немов цілують струни, грайливо перебираючи ними. Все швидше і швидше. Знову і знову. Та раптом все стихло. Пронизливий зойк дівчини перервав політ захоплення. На підлогу впало кілька крапель червоногарячої крові. Обірвалась одна із струн, а разом з нею і весь концерт...
.................................................................................................................................
Андрія виховувала тільки мати: батько загинув в одній з гарячих точок, так ніколи і не побачивши його, свого сина, не обнявши ... Але вона, Наталя, зробила все можливе для того, щоб в Андрієвій уяві він був героєм і батьком, яким можна пишатися. Так і було. Хлопець більше любив та поважав створений нею образ тата, ніж її саму, ту, що дала життя, виростила, викохала. Але Наталя не скаржилася. Її повністю влаштовувало таке зневажливе ставлення до себе з боку сина. Вона не раз уявляла, як вони всі втрьох святкують, веселяться. Хоча й знала, знала, що цього ніколи не станеться, продовжувала уявляти, вірити в їхнє спільне сімейне щастя. Насправді ж, ніякого сімейного щастя вже давно не було. А останнім часом її життя взагалі перетворилось на суцільні страждання. Єдиною розрадою стали Андрієві дитячі фотографії. Вона вже кожну з них знала до найменших дрібниць, але переглядала їх знову і знову. Тільки тоді до неї приходив довгоочікуваний спокій. З фотографії на неї дивились маленькі оченята, що сяяли дитячим сміхом, невинним та лагідним. Мати, долаючи зморшки, усміхалась їм у відповідь, але відповісти усмішкою їй уже не було кому. Андрій став зовсім іншим. Його серце, холодне, як березневий ранок, не змогли зігріти ні мамині умовляння, ні її сльози. А вона пролила їх чимало ...
Андрій завжди був сумлінним учнем, повністю віддавався навчанню і тому, склавши всі екзамени, без зайвих труднощів закінчив десятий клас. Відзначити це він вирішив у колі друзів та знайомих.
Свято вдалося на славу.