Реферат на тему:

Формування мети діяльності та феномен сакралізації

Людина, названа ще Аристотелем „істотою політичною”, розглядає сферу політики як необхідне та одне з найважливіших середовищ свого буття. Саме тут задовольняються її суттєві потреби: долання відчуженості у переживанні єдності із соціумом, самореалізація через суспільно-політичну діяльність, налагодження комунікаційного діалогу з близьким та віддаленим оточенням тощо. Не випадково діючі особи і соціальні групи, що прагнуть реалізувати ті або інші інтереси у сфері політики, завжди перебувають в центрі уваги соціуму. І з їхніми успіхами чи невдачами громадяни часто пов’язують своє майбутнє.

Суб’єкт політичного життя, обираючи і формуючи напрям власної дії, неодмінно замислюється над проблемою мети діяльності. Усвідомлено чи ні, але вона набуває привабливої, а часом ідеалізованої форми, обіцяє задовольнити найістотніші потреби людини, соціуму і навіть сакралізується [1].

Поняття сакрального напрочуд невловиме, воно ніби якесь метафізичне, а в позитивістських системах і зовсім беззмістовне. Однак воно аж ніяк не накладається на термін „релігійне” у загальноприйнятому розумінні. Можна спробувати осмислити його через концепцію „ідеалу”, суть якого саме й полягає у формуванні мети діяльності суб’єкта аж до фактичного її здійснення. З огляду на певну умовність і схематичність поняття, можна все ж сказати, що „сакральне” через свою „ідеальність” безпосередньо пов’язане з поняттям Абсолюту. „Сакральне-Абсолют” має два базові трактування. Найяскравіше виявляються вони в суперечці Г. Гегель – Л. Фойєрбах. Суть цього протистояння в розумінні Абсолюту (і сакрального) як об’єктивного чи суб’єктивного феномена.

Якщо в Гегелівському варіанті (а можна вивести цю традицію ще від Платона) Абсолют існує об’єктивно, це своєрідна матриця, яку слід пізнавати, або яка самопізнається, саморозкривається через людину і суспільство, то в другому випадку Абсолют – це сформований людиною еталон із власних її найкращих морально-етичних якостей.

Не вдаючись в суть архіскладної суперечки, її матеріалістично-ідеалістичних колізій, можна, однак, констатувати, що в процесі розвитку суспільство постійно спирається на сакралізовану матрицю, яка, безвідносно до її походження (тут, власне, дуже до речі знамените Вольтерівське: якби Бога не було, його слід би було вигадати), відіграє суттєву нормативно-спрямовуючу функцію, формуючи, насамперед, ціннісну ієрархію суспільного та індивідуального ідеалу, а через нього впливає на мету діяльності, саму діяльність, а отже й на реальну дійсність.

Як основне положення фіхтеанського „науковчення”, сакральне визначає ціннісну ієрархію етичної системи, а звідси – ціннісні пріоритети особистості й суспільства. Часткова чи повна сакралізація пронизує численні аспекти людського світогляду, безпосередньо впливаючи на різні сфери життєдіяльності.

Мета діяльності так чи інакше стосується становлення ідеального суспільства, а воно безпосередньо пов’язується з реалізацією ідеї справедливості, пошуком Істини (чи Абсолюту). Сакралізація мети діяльності має тенденцію екстраполяції на суб’єкт діяльності. Сформований ідеал, будучи метою діяльності, водночас, саме у зв’язку із своєю „ідеальністю”, стає потойбічно-недосяжним, метафізичним. Зате суб’єкт, що рухається