Прадавні люди усвідомлювали свою повну залежність від природи, розуміли свою беззахистність перед її стихіями і тому ставились до них з повагою. Недарма колись природу щанобливо називали “матінко-природа”, тим самим вважаючи себе покірним сином чи донькою цієї великої матері.

Але природа дала людині допитливий розум, вміння аналізувати, порівнювати та робити висновки. І чим більше людина отримувала знань про природу, її закони та механізми, тим могутнішою вона себе уявляла. Базуючись на отриманих знаннях та досвіді, людина будувала техногенне суспільство, техноцивілізацію, головною метою якої було і є безтурботне її життя у комфортному, повністю простосованому до її потреб оточенні.

Тоді і почалося те , що потім буде гордовито назване “грандіозна технологічна революція”. Ніхто не заперечує, що технічний прогрес приносить багато користі людству. Опанована енергія розщепленого атомного ядра, людина літає у космос та на найближчі планети, знайдено ліки від хвороб, які колись вважалися невиліковними, людина керує річками та прогнозує погоду, будує міста-мегаполіси та руйнує гори. Людина живе довше, харчується краще, дихає кондиційонованим повітрям ... та невпинно збільшує свою чисельність. Звичайно, чим більше людей, тим більше одежі, харчів та ще багато чого їм потрібно. І не просто потрібно, а обовязково треба. Навіть у наших законах зазначено, що кожна людина має право на відповідний рівень життя та добробуту. Я міг би навіть припустити, що головною метою існування держави, суспільства та цивілізації взагалі є забезпечення кожного відповідним рівнем життя . Але, як нам відомо, нічого з нічого не виникає, усе звідкись береться а потім у щось трансформується. Такий закон природи. Отож запитання: “ Якщо людині потрібна їжа, залізо, дерево чи вугілля, то звідки це усе взяти? З повітря? ”. Відповідь проста і усім нам відома: “ У природи взяти, а де ж ще!”. Так було, є і буде завжди. Бо так вкарбовано в людській свідомості: людина-споживач, користувач та перетворювач.

Однак не треба забувати, що первісна природа, не спотворена людиною – величезне джерело духовного збагачення людства.

Природа з давніх давен була силою, яку боялися люди, яку любили і поважали, без якої не могли мислити своє існування.

Природа давала їжу, дім, природа давала натхнення, природа давала нові відкриття, давала змогу людству розвиватися, збагачуватися і змінюватися.

Не має жодного народу, який би не створив легенд про природні сили та явища, не має міфів, у яких би природі не відводилася провідна роль.

Якщо взяти український народ, то можна побачити, яку велику роль відігравала і продовжує відігравати природа. Це в першу чергу звязано з обрядами та звичаями українського народу, це стосується впливу на культуру нашого народу.

Малярство, архітектура, письменництво – усі вони дихають природними колоритами. Природа – це не просто фон, у якому мешкає сучасна людина, це своєрідний дім, який, як матір, виховує, збагачує матеріально і духовно.

Тілький правильний підхід до природи, розумне використання її багатств, правильне усвідомлення її ролі дає змогу сучасному людству духовно не бідніти і отримувати від неї сили.

Природа – це не просто мальовничий образ поетів чи малярів, це духовна криниця, яка збагатила і продовжує збагачувати не один народ і не одне покоління. То ж памятаймо, що природа потребує уваги і нашої любові. Бо тільки у взаємолюбові виграють всі: і природа, і наша людська душа.

Використана література:

Кончаківський П.І. Про духовний світ людини. – Львів, 1994.

Звичаї та обряди українського народу. – К., 2000.