Усупереч елементарному людському чуттю, доне-давна наша етика не мала простої й ясної відповіді на подібні запитання. Адже нещасні кіт чи собака не є суб'єктами моральних відносин! І для засудження відвертого неподобства вчені шукали обхідні шляхи. Доводили» зокрема, що жорстоке ставлення до тварин неприйнятне тому, що воно розвиває в людині відпо-відні загальні схильності, призвичаює її до жорстокості взагалі, яка потім може бути перенесеною і на ставлен-ня до інших людей. Або ж руйнування природи й нищення живих істот засуджувалося на тій підставі, що природне середовище є корисним, життєво необхідним для людини, тому той, хто його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського суспільства. В результаті утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися. Хоча в крайньому разі, заради більш очевидних і нагальних власних потреб або ж просто задля розваги—можна й не зважати на таку дуже відносну заборону. В крайньому разі — але який раз для грішної людини не крайній?

Підкреслюючи знову й знову філософський характер науки етики в її фундаментальних основах, ми, проте, маємо зробити в цьому зв'язку й декілька суттєвих застережень. Адже донедавна поняття «філософія», «філософський» в офіційному слововжитку виступали в єдиному ряді, єдиному смисловому ланцюзі з такими термінами, як «ідеологія», «партійність», «непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й тепер переконаний мало не в синонімічності всіх цих виразів: якщо «філософ» — то вже й «ідеолог», і «пропагандист»... Саме з огляду на ці передсуди важливо мати на увазі: філософічність етики як необхідної скла-дової людської культури означає по суті дещо принципово інше.[9]

Яке ж місце посідає етика у філософському осми-сленні людського буття?

Докладну відповідь на це запитання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз звернімо увагу лише ось на що.

Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика — це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в морально-му самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх елективних потенцій заради вищих життєвих цінностей.[12]

Саме останнє становить, можна сказати, філософ-ську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енер-гій і сил, без чого неможливе сприйнят-ті прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж —тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта.

Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація. У першій половині XX ст., на гребені революційного та постреволюційного завзяття, здобув популярність зна-менитий афоризм О. М. Горького: «Естетика та етика майбутнього». Коли ж те майбутнє прийшло і стало нашим сьогоденням — виявилося, що саме етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяль-ності, найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно, оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою переконливістю.

Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизна-чення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскіль-ки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх у самовизна-ченні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією ду-ховний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв'язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історич-них прикладах проаналізований нами.

Вище ми вже згадували характерний вислів: «не чигайте мені мораль!»[11] Викладання етики —не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно вхо-дить формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в цьому зв'язку виникають.

Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.

Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні —емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та діяльності Емпіричне дослідження спрямоване без-посередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття певних емпіричних закономірностей, вироб-лення вихідних абстракцій та класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого матеріалу. Своєю чергою, теоретичний рівень передба-чає самостійну діяльність, спрямовану на вдосконален-ня і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнають-ся, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.

Разом із тим розвиток наукового знання на певному етапі приводить до формування ідей та концептуальних систем, орієнтованих безпосередньо на практичне вті-лення, на перетворення самої реальності відповідно до результатів нашого пізнання.[10] Тут ми маємо справу вже з практично-прикладним рівнем організації Наукового