Реферат
Основи культури мовлення
Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мов-лення — процес добору і використання засобів мови для спілку-вання з іншими членами певного мовного колективу. Мовлен-ня е формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсяк-денного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.
Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися за-гальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конк-ретних обставинах.
Оскільки мова е найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й передачі інформації, навчання, виховання та фор-мування духовного світу вона немислима без належної культу-ри мовлення.
Культура мовлення — збереження мовних норм вимови, на-голошування, слововживання й побудови висловлювань; нор-мативність, літературність усної й писемної мови, що виявляєть-ся у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості. А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповід-ності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установ-леним для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конк-ретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми вимови й дотримувати їх на-багато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є знач-ний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної ви-мови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красно-мовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.
Усне публічне мовлення
Переконливе, пристрасне слово — дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник вихован-ня. Живе слово, особистий приклад — величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд — усе це взірець для слухачів. Справжній промовець — неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народ-ження, а частіше виробляється впродовж усього життя і є резуль-татом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням сво-го мовлення. Кожний промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насам-перед на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й об-разні засоби. Тут виявляється й характер людини.
Публічне мовлення становить собою один із жанрових різно-видів мовленнєвої діяльності, досить своєрідною за своєю приро-дою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми які-сними характеристиками.
Серед них — писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки пись-мово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних су-дженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією. Це підтверджує й вислів Д. Карнегі: «Постій-но занотовуйте всі роздуми, які спадають вам на думку, і весь час ретельно обдумуйте їх... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і ЇЇ словесну форму... значно легше аналізувати фак-ти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполовину розв'язана проблема» [17, с. 17].
Книжно-розмовна форма публічного мовлення характери-зується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.
Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких її якостях, як:—
безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слу-хача);—
невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мов-цем і слухачем;—
емоційність спілкування (збудження пристрастей), що за-безпечує виразність мовлення за рахунок доцільного ви-користання вербальних і невербальних засобів.
Книжний характер публічного мовлення виявляється у:—
правильності (відповідності нормам літературної мови);—
точності (використанні слова у відповідності до його мов-ного значення);—
стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);—
виразності (використанні елементів художнього стилю);—
доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв'язком публічного мовлення з різними стиля-ми літературної мови).
Звідси — красномовство в різних сферах спілкування (навчаль-не, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське та ін.)
Підготовлено-імпровізаційний характер публічного мовлен-ня частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкова-на системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі" мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний — виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першо-го. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання — вільно реалізувати свій мисленнєво-мовленнєвий продукт у різних варіантах. «Добре підготовлена промова — це на 9/10 вимовлена промова» [17, с. 17].
Отже, публічне мовлення — це особливий вид тексту, створюва-ний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зу-мовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалі-зації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізацій-ний характер реалізації). Це вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди мисленнєво-мовленнєвої діяль-ності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чин-ником розвитку й удосконалення цієї