Реферат на тему:

Естетична специфіка літератури

Література (від лат. ІШега – буква} – форма художньої діяльності людини, яка естетич-но опановує світ через слово.

Класична література має свою жанрово-родову специфіку, що розвивалася впродовж усього періоду її існування. Основу літератури складають три її роди, кожен з яких формує власну жанрову структуру:

Поряд з класичною літературою існує фольклор (від англ. /оІМоге – народна мудрість) – народна творчість, з якою безпосе-редньо пов'язані героїчний епос, казки, легенди, пісні, прислів'я тощо.

Особливе місце у цьому ряду посідає міф, який стимулював творчу діяльність видатних письменників античності: Гомера (між XII–VIII ст. до н. е.) – «Іліада» та «Одіссея»; Есхіла (525–456 до н. е.) – «Прометеи закутий», трилогія «Орестея»; Софокла (496–406 до н. е.) – «Антігона», «Едіп-цар»; Евріпіда (480–406 до н. е.) – «Медея», «Іпполіт» (див. розділ «Категорії естетики» та розділ «Трагіч-не»). У цей же період активно працював творець комедій Арістофан (445–385 до н. е.) – «Вершники», «Птахи» та ін. Саме ці письмен-ники створили літературу, що отримала назву грецької класики.

Представники давньогрецької літератури заклали фундамент подальшої інтерпретації категорій трагічного (творчість У. Шекс-піра – «Макбет», «Отелло», «Король Лір» тощо, «Франц фон Зікен-ген» Лассаля та ін.) і комічного (творчість Дж. Свіфта, М. Твена, А. Франса, Б. Шоу, О. Уайльда).

Водночас з розвитком драми у давньогрецькій літературі важливе місце посідає лірика (від грец. ІугіНоз – виконаний під акомпанемент ліри), що фактично є провісницею віршотворчих розмірів. З лірикою

244

пов язані імена відомих давньогрецьких поетів, серед яких особливої уваги заслуговує доробок Тертея (VII ст. до н. е.) та Анакреонта (бл. 570 – 478 до н. е.).

Цікаві процеси відбувались і у давньоримській літературі, що по-дарувала світу блискуче сузір'я письменників: Вергілія (70–19 до н. е.) – автора відомої поеми «Енеїда», Горація (65–8 до н. е.), який створив значну кількість ліричних віршів, та Овідія (43 до н. е. - бл. 18 н. е.), перу якого належить поема «Метаморфози», що привер-тає увагу як літературознавців, так і філософів.

Саме доба античності заклала основи для виникнення синтезу між літературою та філософією.

Важливе місце у розвитку літератури посідають давньоруські літописи. Виникнення цього оригінального явища пов'язане з Х– XI ст. і безпосередньо асоціюється з ім'ям Володимира Мономаха (1053–1125). Проте вершиною давньоруської літератури безпе-речно є «Слово про Ігорів похід», присвячене подіям 1185 р. – походу князя Ігоря на половців.

Епоха середньовіччя представлена цікавим процесом розвитку епічних творів, що мали героїчний характер і були побудовані на міфоло-гічній основі: «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісня про Ролан-да» (Франція) та ін. У цей період формується ще одне оригінальне явище – провансальська лірика, де йдеться про кохання поета-лицаря до прекрасної дами. Провансальська лірика була безпосередньо пов язана з феноменом лицарського роману, що запозичував свої сю-жети з давніх легенд і був представлений іменами Б. де Сент-Мора (Франція), В. фон Ешенбаха та Г. Страсбурзького (Німеччина).

Особливої уваги у літературі Х–XIII ст. заслуговує феномен персидської класичної поезії, що передусім пов'язана з іменами Фірдоусі (932/941 – 1026), О. Хайяма (1048–1122) та Сааді (1203–1292), доробок яких є яскравим взірцем філософської пое-зії. Своєю творчістю видатні письменники ніби підтверджували дум-ку Арістотеля, яку відомий філософ висловив на сторінках своєї праці «Поетика»: «поезія вища за історію», маючи на увазі, що поезія по-в язана з загальним, а історія – з одиничним.

Новий етап у розвитку літератури XVI ст. безпосередньо асоцію-ється з добою Відродження. Художні пошуки, що відбувалися у цій галузі, охоплювали більшість країн Західної Європи, насамперед Іта-лію, Англію, Францію, Іспанію та Німеччину.

Італійське Відродження у літературі було яскраво репрезентова-не творчістю Данте Аліг'єрі (1265–1321) – автором «Божествен-

245

ШЕКСПІР УЇЛЬЯМ

(1564–1616) – англійський письменник, ре-форматор європейської драматургії. Визнач-ною рисою його творчості є активізація діалогу між літературою і культуротворчими науками. Художня спадщина Шекспіра – яскравий взірець інтерпретації естетичних категорій «трагічного» – «Ромео і Джульетта», «Гамлет-», «Король -Лір», «Макбет», «Отел-,ю» та «комічного» – «Приборкання непо-кірної». «Комедія помилок», «Два веронці». «Сон літньої ночі», «Багато галасу дарем-но». «Дванадцята ніч» тощо. Об'єктом ху-дожнього осмислення У. Шексніра стали проб-леми влади («Король Лір», «Макбет»), зрад-ництва («Отелло», «Гамлет») та ін., інтерпре-туючи які драматург використовував етико-естетичний і психологічний підходи. Свої най-відомініі трагедії та комедії англійський дра-матург створив, спираючись на принципи реа-лістичного методу, тоді як в його останніх п є-сах – «Перікл». «Зимова казка», «Буря» – чітко простежуються фантасмагоричні мотиви, віддається перевага нереалістичному способу пізнання дійсності.

ної комедії». В основу твору покладено історію подорожі автора поеми до пекла, чистилища та раю у супроводі видатного римського поета Вергілія. Спираючись на принцип спадковості (автор сприй-мається як нащадок давньоримського поета), Данте філософськи ос-мислює проблеми сенсу людського буття.

З італійським Ренесансом пов'язаний розквіт творчості двох вели-ких співвітчизників Данте – ліричного поета Р. Петрарки (1304– 1374) та Д. Боккаччо (1313–1375) – автора всесвітньо відомого «Декамерона».

Література англійського Відродження передусім асоціюється з іменем У. Шекспіра (див. розділ «Театр»), який у своїй творчості блискуче інтерпретував естетичну категорію «трагічне».

Своєю творчістю У. Шекспір стверджував ідею гуманістичних загальнолюдських цінностей, апелюючи до моральних принципів доби Відродження.

Цікаві процеси, що відбувалися в іспанській літературі XVI– XVII ст., представлені спадщиною Лопе де Веги (1562–1635), що ознаменувала новий етап у розвитку драматургії, і М. Сервантеса

246

(1547–1616), який використовує у своєму романі «Дон Кіхот» синтез трагічного і комічного начал.

Слід зазначити, що література XVI–XVII ст. у кращих своїх взірцях