Особливе місце в інтерпретації категорії комічного в історії світової літератури посідає феномен Дж. Свіфта (1667–1745). Традиційно його творчість асоціюється з циклом сатиричних романів «Мандри Гуллівера». Проте необхідно зауважити, що феномен Дж. Свіфта потребує глибшого аналізу. Цілком слушно цього пись-менника вважають філософом свого часу, адже у творі «Скромна про-позиція» Дж. Свіфт блискуче інтерпретував один з найскладніших різновидів категорії комічного – сарказм.

У подальшому традиції Ф. Рабле, Е. Роттердамського, Дж. Свіфта були розвинені у творчості М. Твена (1835–1910) – «Пригоди Тома Сойєра», «Янкі з Коннектікута при дворі короля Артура» та ін.;

А. Франса (1844–1924) – «Острів пінгвінів» тощо; Б. Шоу (1856–1950) – «Професія місіс Уоррен», «Будинки вдівця» та ін.

Слов'янська література XV–XVII ст. фактично не опанову-вала художніх можливостей комічного. Навпаки, особливості розвитку літератури Східної Європи того періоду пов'язані з феноменом бого-словських творів, що були яскраво інтерпретовані у творчості про-топопа Аввакума (1620 або 1621 – 1682), зокрема в його авто-біографічній повісті «Житіє протопопа Аввакума».

Особливості подальшого розвитку світової літератури XVII ст. по-значені формуванням художніх течій, процес виникнення яких активно продовжувався і у XIX ст. Початком цього руху став такий напрям, як класицизм, що яскраво виявився у багатьох країнах Європи, зокрема у Франції – «французький класицизм»: П. Корнель (1606–1684), Ж. Расін (1639–1699), Ж. Б. Мольєр (1622–1673) та в Росії – «російський класицизм»: О. Кантемір (1708–1744), О. Сумаро-ков (1717–1777), Д. Фонвізін (1745–1792). Саме у творах цих пись-менників знайшли відображення основні естетичні принципи класицизму:

247

Достоєвський

ФЕДІР МИХАИЛОВИЧ

(1821–1881) – російський письменник,

епохальна постать європейського літератур-ного процесу.

В його творчості простежуються два етапи, що розділяють роки наслідків трагедії «нетрапіевського осередку», членом якого був Ф. М. Достоєвський. Перший етан – це період становлення письменника, коли були створені роман «Бідні люди», повісті та оповідання «двійник». «білі ночі», «Неточка Незванова» та ін., що складають єдиний тематичний цикл – осмислення «драми маленької людини», витоки якого, за висловом самого Достоевського, сягають у творчість М. В. Гоголя («Шинель»). Другий етап пов'язаний з романами «Зне-важені і скривджені» і «Записки з Мерт-вого дому», тоді як розквіт літературної діяльності письменника асоціюється зі своє-рідною трилогією письменника – «Зло-чин і кара», «Ідіот», «Біси», що можуть вважатися літературною моделлю аналізу «проблеми пограничних ситуацій». У цих романах Достоєвський осмислює цілий комплекс загальнофілософських питань (життя – смерть, добро – зло, страждан-ня – співчуття, злочин – кара тощо). Художнім підсумком творчості письмен-ника став роман «Брати Карамазовы». Особливе місце у спадщині письменника посідає його «ІЦоденник», який допо-міг краще збагнути особливості світо-відчуття Достоєвського, сприяв частко-вому проникненню у секрети творчої ла-бораторії одного з найвидатніших пись-менників усіх часів і народів.

співвідношення одиничного та загального, що виявляється як на рівні змісту, так і на рівні форми; єдність місця, часу, дії тощо. Процеси, які відбувалися у межах класицизму, були теоретично осмислені у трактаті Н. Буало (1636–1711) «Мистецтво поетичне».

Значний вплив на розвиток літератури XVIII ст. мало Просвіт-ництво, що стимулювало філософські пошуки Д. Дідро, І. І. Вінкельма-на, О. Г. Баумгартена, які впливали на світосприйняття Вольтера (1694–1778) та Ж. Ж. Руссо (1712–1778). їхній творчий доробок був блискучим синтезом власних філософських концепцій, літературної творчості і стимулював розвиток літературного процесу Східної Євро-пи: Г. Державін (1743–1816), О. Радищев (1749–1802) та ін.

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. бере свій початок процес інтеграції культуротворчих наук: філософії, естетики, етики, мистецт-вознавства, що приводить до виникнення напряму романтизму (від фр. готапіізт.е), який яскраво виявився у Німеччині, Англії, Франції,

248

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

(1814–1861) – знакова постать української культури. Феномен цього видатного письмен-ника і живописця є одним з найдослідженіших в історії України. Філологи, мистецтвознавці, культурологи, психологи зробили об'єктом прискіпливого аналізу художню спадщину Т. Шевченка, яка з плином часу справляє все більше враження висотою свого художнього рівня, різноманітністю жанрово-тематичного спектра, кількістю створеного. Можливість блискучої реалізації свого талан ту у двох видах мистецтва (літературі та жи-вописі) зумовила використання Т. Г. Шев-ченком прийому «тематичної дифузії». Найпо-казовішим прикладом у цьому зв'язку є інтерпре-тація митцем історії матері-покритки, що була ним втілена у відомих літературних і живописних творах («Наймичка», «Катерина» та ін.). Великий інтерес сучасних дослідників викликає щоденник письменника, який більш відомий під на-звою «Захалявної книжки». Саме їй у найтрагіч-нііпі моменти життя Т. Г. Шевченко довіряв свої думки, розкривав власну душу, фіксував творчі за-думи. Розшифровка цих записів, можливо, відкриє нові, ще не досліджені, сторінки з життя і творчості особистості, з іменем якої справедливо асоціюєть-ся феномен української національної культури.

Росії, Україні. Батьківщиною романтизму була Німеччина. Біля його витоків стояли естетики Новаліс, брати Шлегель, Ф. Шеллінг, які сти-мулювали творчі пошуки провідних письменників-романтиків Е. Т. Гоф-мана (1776–1822), Г. Гейне (1797–1856), И. В. Гете (1749– 1832) – Німеччина; Дж. Г. Байрона (1788–1824) – Велика Британія; В. Гюго (1802–1885) – Франція; В. Жуковського (1783–1852), О. Пушкіна (1799–1837), М. Лєрмонтова (1814– 1841) ранній період творчості – Росія. Письменники романтичної орієнтації