О. Пушкіна, М. Гоголя (1809–1852), Ф. Достоевського, Л. Толс-того (1828–1910) – Росія; Т. Шевченка (1814–1861), П. Мир-249

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(справжнє ім'я Л. П. Косач-Квітка) (1871– 1912) – видатна українська поетеса і громад-ська діячка. Значний вплив на формування її естетико-мистецтвознавчих орієнтирів мали кон-цептуальні розробки провідних західноєвропей-ських і вітчизняних теоретиків межі XIX– XX ст.: С. Кьеркегора, Ф. Ніцше, М. Драго-манова та ін., що зумовило превалювання фі-лософського, морально-психологічного аспектів у творчості письменниці.

Характерною особливістю художнього спряму-вання Л. Українки була органічність у поєднанні національного і загальнолюдського, активне звер-нення до міфологічної традиції, інтерпретація класичних сюжетів світової літератури: «Кас-сандра», «Камінний господар», «Руфін і Пріс-цілла», «Оргія» та ін.

Творчим тріумфом Л. Українки стала драма-феєрія «Лісова пісня», в якій письменниця через систему яскравих художніх образів здійснила філософське осмислення споконвічних проблем життя – смерті, добра – зла, любові – зрад-ництва, що і надало твору статусу шедевра ук-раїнської літературної класики.

ного (1849–1920), І. Карпенка-Карого (1845–1907), О. Коби-лянську (1863–1942), Л. Українку (1871–1913), М. Коцюбин-ського (1864–1913) – Україна; Ф. Стендаля (1783–1842), О. де Бальзака (1799–1850), Г. Флобера (1821–1880) – Фран-ція; Ч. Діккенса (1812–1870), В. Скотта (1771–1832) – Англія та ін. Перелік імен можна продовжувати, адже література XIX ст. – це література «видатних персонали».

Доробок цих письменників був об'єктом для теоретичного ана-лізу з боку не тільки літературознавців, а й філософів, естетиків, психо-логів, оскільки у творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Т. Шевченка, О. де Бальзака та інших письменників проблеми людини, сенсу буття були осмислені з філософсько-естетичних позицій.

У подальшому такий інтеграційний прийом був характерним для творчості В. К. Винниченка, доробок якого впливав на світосприй-няття як української, так і європейської інтелігенції, адже твори пись-менника мали загальнолюдську смисложиттєву спрямованість («Олаф Стефензон», «Рівновага», «Заповіти батьків»).

250

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

(1880–1951) – український письменник і політичний діяч. Характерною особливістю його творчих пошуків і громадської діяльності було акцентування уваги на морально-етичній проблематиці. Винниченко зосереджувався на аналізі «іюграничних ситуацій», що стали об'єк-том його художніх інтерпретацій в романах «Божки», «Рівновага» та п'єсах «Брехня», «Чужі люди». «Дисгармонія». У своїй творчій діяльності письменник активно використовував прийом «ідентифікації» – ото-тожнення себе з героями власних творів: «Шаб-лї життя», «Момент», «Олаф Стефензон» та ін. Важливе місце в спадщині Винниченка посідає його науково-дослідна діяльність, що, з одного боку, є цікаїзим зразком теоретичного осмислення власної творчої лабораторії, а з іншого – свідомою демонстрацією моральної позиції письменника: «Про мораль пануючих і мораль пригноблених. Олвертий лист до моїх читачів і критиків»: «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво». Збагативши і розвинувши кращі традиції ук-раїнської літератури та визначивши принципо-во нову літературну тенденцію, В. К. Винничен-ко водночас подолав межі суто національного, здобувши статус загальнолюдського.

Розвиток реалістичного напряму XIX ст. пов'язаний з виникнен-ням його різновидів – власне реалізму, що був яскраво представ-лений передусім у країнах Східної Європи і теоретично осмислений у працях О. Герцена (1812–1870), М. Чернишевського (1828– 1889), М. Добролюбова (1836–1861), та веризму (від італ. иего – істинний, правдивий), який безпосередньо асоціюється з творчістю італійського письменника Дж. Верги (1840–1922).

Кінець XIX – початок XX ст. позначений активізацією інтегра-ційного процесу дифузії культуротворчих наук і художньої практики, що у літературі привів до виникнення цілої групи напрямів і течій формалістичної орієнтації.

Так, у 70-х роках XIX ст. складається напрям – натуралізм (від лат. паіига – природа). Ця течія була зобов'язана своїм виникнен-ням філософії позитивізму (О. Конт, І. Тен та ін.), яка мала

251

ЗОЛЯ ЕМІЛЬ

(1840–1902) – французький письменник, один з найвидатніших пред-ставників напряму натуралізму в літера-турі. Його спадщина – яскравий взі-рець трансформації досвіду природничих наук у літературну площину. Характерною особливістю творчості Е. Золя є його тяжіння до циклічності, що зумовило появу двадцятитомної се-рії романів «Ругон-Маккари». Метою письменника стало дослідження чинника «дурної спадковості», що була основою генеалогії роду Ругон-Маккарів (про це йдеться на сторінках роману «Кар'єра Ругомів») і безпосередньо вплинула на подальшу долю його нащадків – героїв творів «Пастка», «Здобич», «Гроші», «Черево Парижа», «Творчість», «Лю-дина-звір» тощо.

В основному всі романи циклу трагічні за світовідчуттям. Об'єктом художнього осмислення Е. Золя стає психофізіоло-гічна природа людини і неконтрольова-ність п вчинків. Письменник ніколи не виносить остаточний вирок своїм персо-нажам, він не засуджує і не виправдовує

їх, адже ними керує могутня сила позасві-домого. Саме до цього висновку доходить доктор Паскаль – герой однойменного й останнього роману циклу. Специфіка образного мислення, особливості світосприйняття письменника дали підста-ву 3. Фрейду вважати Е. Золя першим психоаналітиком в історії людства.

значний вплив на творчість відомих французьких письменників Е. Зо-ля та братів Гонкур – Едмона (1822–1896) і Жюля (1830– 1870). На сторінках своїх романів вони розглядали людську природу, витоки її моральних настанов, насамперед у сфері фізіології та у кон-тексті основних біологічних законів. У художній практиці натураліс-тів було здійснено спробу інтеграції філософії, природничих наук і літератури.

Важливе місце в структурі проблеми естетичної специфіки літератури посідає питання стимулів художньої творчості, що, зокрема, зумовила практику ведення щоденників провідними письменниками XIX–XX ст.:

Т. Шевченком, Ф. Достоєвським, братами Гонкур, К. Манном та ін.

Наприкінці XIX ст. в європейській літературі виникає цікава тенденція, що стимулює процес «діалогу культур». Найпоказові-шим щодо цього є феномен української літератури межі століть. Так,