Резюмуючи сказане, зазначимо, що різноманітний світ людських відносин виступає сферою безпосеред-ньої реалізації моральності насамперед у тому своєму аспекті, в якому він розкривається як спілкування, тобто як міжсуб'єктна взаємодія між людьми. Спілкування, таким чином, і виявляється справжньою цариною людської моральності.

ПАРАДИГМА СПІЛКУВАННЯ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

Історія людства дає безперечні докази визначально-го впливу суспільних, загалом міжлюдських стосунків на характер розвитку особистості, напрям її самореалі-зації, формування її духовного світу. Крім Маркса, значення цих стосунків розкривали і стверджували такі провідні філософи й соціологи XIX–XX ст. як Ф. Тенніс (1855–1936), Е. Дюркгейм (1858–1917), Дж. Г. Мід (1863–1931), К. Мангейм (1893–1947) та ін. Завдяки відомим особливостям марксистської ідео-логії, що панувала в СРСР, ці визначальні для будь-якого індивідуального життя соціальні й міжлюдські стосунки в нас звикли розуміти вкрай знеособлено, як щось суто матеріально-економічне, ба навіть господар-че (так званий економічний матеріалізм). Проте не слід забувати, що вже сам Маркс, особливо в ранніх своїх працях, для позначення фундаментальних відносин, які детермінують спосіб життя людських індивідів, вживає термін «спілкування» (нім. УегкеЬг). В інших філософ-ських і соціологічних концепціях останніх століть, незалежно від ступеня їх віддаленості від марксизму, можна знайти як речовистсько-об'єктивуюче, одно-бічно економічне тлумачення даних відносин (інколи не менш віддалене від реальних живих індивідів і їх екзистенційного досвіду, ніж в «ортодоксальних» марк-систів) – так і глибоке розкриття їхнього морально-гуманістичного змісту.

Виходячи з нагромадженого на сьогодні матеріалу досліджень та їхнього теоретичного узагальнення, мо-жемо говорити про фундаментальне значення процесів спілкування (включаючи їхні форми й організацію) для всього розвитку людської цивілізації й культури, так само як для кожної окремої особистості. І нині не-можливо ігнорувати глибокі висновки Маркса, що сто-суються матеріально-практичних підвалин спілкування та його загальноцивілізаційного впливу. Разом з тим у сучасній науці доводять свою актуальність думки Дж. Г. Міда про роль засвоєних міжіндивідуальних взаємодій (інтеракцій) у конституюванні людського Я;

К. Мангейма та його послідовників – про спілкування як детермінуючий чинник пізнавальних процесів (так звана соціологія пізнання) та ін. Відомому радянському психологові Л. С. Виготському (1896–1934) належать важливі узагальнення щодо впливу реального спілку-вання на розвиток внутрішньої мови, а відтак – мислення і свідомості людського суб'єкта («Мислення і мова», 1934). Широке визнання дістала й ідея М. Бахтіна про культуру загалом як про феномен, здат-ний існувати лише на межі між різними суб'єктами, в просторі актуального діалогу й спілкування між ними;

на терені сучасної семіотики (загальної теорії знакових систем) цю ідею конкретизував, зокрема, тартуський дослідник Ю. М. Лотман (1922–1993), на думку якого, культура, подібно до свідомості самої людини, є таким семіотичним механізмом, що передбачає актуальну присутність у ньому принаймні двох різних мов, котрі взаємно інтерпретують одна одну, породжуючи тим самим усе нові комплекси значень і відкриваючи простір для творчості.

Наведений перелік підходів, що розкривають різні аспекти багатомірної стимулюючої ролі спілкування в житті людської особистості й культури загалом, легко можна було б продовжити. Не випадково у XX ст., коли зазначена роль спілкування виявилася належним чином усвідомленою на рівні власне філософських уза-гальнень, у філософії відбувається справжній комуніка-тивний поворот – поворот від позиції єдиного само-достатнього (або «монологічного» – див. наступний розділ) суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтер-суб'єктивності як керівних засад осмислення людсько-го буття і діяльності.

Втім, сутність такого повороту ще в першій полови-ні XIX ст. провістив видатний представник філософ-ського антропологізму Л. Фейєрбах (1804–1872). Як стверджував Фейєрбах, спростовуючи канони тодіш-нього ідеалізму, що не знав «чуттєво даного Ти», – «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спи-рається лише на реальність відмінності між Я і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою засадою філософії»1. Оскільки ж найбільш показовим проявом цієї єдності Я і Ти через відмінність між ними є любов, – філософія Фейєрбаха переростає часом у справжній панегірик цьому високому почуттю. «Де нема любові, – зазначає філософ у праці «Основні положення філософії майбутнього», – там немає й істини. Тільки той становить собою дещо, хто щось любить. Бути нічим і нічого не любити – те ж саме. Чим більше буття в людині, тим більше вона любить, і навпаки»2.

Маркс, як ми вже бачили, значною мірою позбавив свою теорію суспільних відносин цього високого людинотворчого пафосу. Натомість він надає ідеї спілкування конкретної методологічної форми, яка робить її придатною для використання в аналізі со-ціально-історичних процесів. Не в останню чергу саме завдяки цьому в післямарксівські часи дана ідея справ-ляла дедалі зростаючий вплив на європейську соціо-логічну думку, аж поки не стала її аксіоматичним здо-бутком.

У філософії ж XX ст. до ідей, висловлених Фейєрба-хом, повертаються, аби розвинути їх на новій основі, чимало яскравих мислителів. Насамперед у цьому зв'язку варто згадати М. Бубера – єврейського релі-гійного філософа, який, спираючися на принцип «Я – Ти-зв'язку» (пор. з Фейєрбахом), осмислює буття людини як нескінченний діалог людського Я з Богом («абсолютним Ти»), світом і наявними у світі іншими, емпіричними Ти. Як філософ, Бубер належав до ні-мецької, ширше – західноєвропейської духовної традиції, його ідеї визрівали в тісному міжнаціональ-ному й міжкультурному спілкуванні з відомими пред-ставниками європейської культурної еліти 10–30-х років. Що ж до слов'янського регіону, то тут подібні за своєю принциповою суттю ідеї розвиває, зокрема, М. М. Бахтін (1895–1975); його концепція діалогу