Реферат на тему:

Естетика Візантії

Розвій візантійської естетики пов'язаний з IV–VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна, візантійська школа набула рис самобутності й оригінальності. Згодом саме естетика Візантії стано-витиме основу середньовічної естетики і активно впливатиме на ху-дожню культуру Київської Русі, Європи, Грузії, Вірменії.

Неоплатонізм – філософське вчення, яке скла-лося у III ст. і активно розвивалося до VI ст. Неоплатонізм – це спроба реставрації античної філософії і грецької міфології. Засновником цього напряму був римський філософ Плотін (III ст. н. е.}, який намагався об'єднати у новому філо-софському вченні ідеї Платона. Арістотеля та піфагорійців.

Естетичну проблематику послідовно розробляли Григорій Нись-кий, Іоанн Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопагіт. Зазначимо, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного – вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, його внутрішній зміст. Особливу увагу вони приділяли аналізові ролі кольору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва.

Визначивши бога як джерело краси, візантійці розробляють ідею універсуму – системи образів, символів, знаків, які пов'язують людину з богом. Наголос при цьому робився передусім на чуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку ПСЕВДО-ДЮНІСІЯ АРЕОПАПТА (V чи поч. VI ст.), передача «вищого знання» – від бога до людини – відбувається через «світлодаян-ня» – чуттєві символи, певні зображення, музичні звуки, мелодії, кольорові поєднання. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особисто-стям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса як причина гармонійності всього існуючого в світі абсолютно трансцендентна (від лат. ігапзсепсіепз – той, що виходить за межі).

Серед візантійських теоретиків привертає увагу постать ІОАН-НА ДАМАСКІНА (675–753), який відомий насамперед як релі-гійний діяч, борець за незалежність церкви від держави і водночас як письменник, автор нарисів з філософії, риторики, мистецтва. Йому нале-жить робота «Про дев'ять муз і сім вільних мистецтв», в якій він, по суті, намагався побудувати приблизну структуру видів мистецтва і видів творчої діяльності людини. До перших він відносить іконопис і музику, до дру-гих – риторику і граматику. Силою, яка стимулює мистецьку діяльність, Дамаскін вважав красу. Сама краса, як і безпосередньо творчий процес у мистецтві, має, на його думку, божественну обумовленість.

Драматично складається доля візантійської естетики в XIII– XV ст. – періоді зіткнення гуманістичних ідей з реакційно-містич-ною школою ісихастів.

Ісихазм (від грец. Некуспіа) – спокій, мовчання, зреченість. У широкому значенні ісихазм – це етико-аскетичне вчення про шляхи єднання лю-дини з богом через «очищення серця» сльозами і самоконцентрацію свідомості.

ГРИГОРІЙ ПАЛАМА (1296–1359), який очолював візан-тійських ісихастів, наполягав на «звільненні від пізнання», пропагував ідею примату внутрішньої свідомості, їсихасти пропагували аскетизм, свідоме зречення життя. Єдиними можливими формами пізнання проголошувалися молитва, релігійно-містичне споглядання. Щодо конкретної людини, то її ісихасти орієнтували на повну покору богу. їсихасти, спираючись на постулати свого вчення, гальмували розвиток візантійської культури.

Особливе місце в естетиці Візантії займає розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення бога. Для вирішення цієї проблеми вводяться такі поняття, як «канон», «умовність», «лаконізм», «декоративність», а мистецтво-знавчий аспект починає переважати у розумінні предмета естетики.

§ 7

ЕСТЕТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Київська Русь охоплює складний історич-ний період між IX–XIII ст. У 882 р. дві великі східнослов'янські держави Куявія та Славія об'єднуються в одну – Київську Русь. Проте остаточно процес об'єднання слов'янських племен в єдиній державі завершується лише в Х ст., коли до Київської Русі приєднують-ся землі кривичів, в'ятичів, радимичів і східних сіверян.

Становлення естетичних уявлень Київської Русі обумовлене передусім міфопоетичною свідомістю давнього слов'янства, своєрідним «творчим діалогом» цієї свідомості з візантійським християнським світоглядом. Цей діалог дослідники називають «двовір'яму> і, спираю-чись саме на цю самобутню ситуацію, утверджують специфіку діалогу культур, діалогу язичницької і християнської свідомості.

Х–XII століття – це час розвою Київської Русі. Естетичні ідеї цього періоду відбиті у філософсько-богословських текстах «Ше-стиднева» Іоанна Дамаскіна, Ізборниках 1073 і 1076 рр. та ін.

Слід зазначити, що Ізборник 1073р. вважається найдавнішою датованою збіркою, яка містить близько 380 статей з філософії, історії, географії, медицини, написаних щонайменше 40 авторами. Дослідники вважають, що Ізборник використовувався і як підручник для дітей, а це обумовлювало необхідність аналізувати питання виховання і етикету.

Привертає увагу стаття Ізборника 1073 р. «Про лице», яка свідчить, що у процесі виховання наголошувалося на значенні індивідуаль-них якостей людини, на втіленні у міміці, рисах обличчя «свого вияву»:

«Лице є те, що своїми властивостями виявляє себе і відрізняється від одноприродних йому, демонструючи тим свій вияв»*. У цій статті робиться надзвичайно важливий висновок: «Лицем називається саме те, що є дією». Отже, «лице» здатне розкрити внутрішній світ людини, динаміку її почуттів, зміну емоційних станів.

У Ізборнику 1076р. давньоукраїнські автори більш чітко вислов-люють свою думку і порушують теоретичне положення про красу пізнання, красу істини, про «внутрішній» розум людини, який є джерелом краси.

У X–XI ст. естетика має натуралістично-реалістичні риси, проте вона виявляє тенденцію до екзистенціальних мотивів, має підкресле-но емоційний характер, наголошує на «переживанні серця». Важливе місце в естетиці цього періоду посідає символ, зокрема символ Софії – «премудрості Божої».

Водночас слід враховувати, що, розробляючи філософсько-естетичні ідеї, слов'янська культура виявляє щирий інтерес до морально-етичної проблематики. Безперечний інтерес викликає своєрідний заповіт «Пов-чання своїм дітям» ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (1053– 1125). У цих настановах великого князя наголошується передусім на ролі освіти і знань, які збагачують життєвий