Невтішна картина склалася і в галузі фінансування наукових установ. Особливо це позначилося на джерелах фінансування науково-дослідних інститутів (НДІ) НАН України. Так, той же Київський академічний Інститут проблем матеріалознавства за часів СРСР мав привілейоване фінансування, що дозволяло йому фактично процвітати. Інститут був відомий своїми розробками унікальних технологій виробництва різальних інструментів, зносостійкості покриттів, кераміки для електрообладнання, високоочище- них керамічних порошків. На той час в інституті працювало шість тисяч осіб. Нині їх чисельність скоротилася до декількох сотень, обсяги замовлень мізерні, матеріальна база збідніла, приміщення після радянських часів не ремонтувалися.

Як відомо, нині більшість академічних інститутів України, як і в цілому заклади культури, мають два основні джерела існування: бюджетне фінансування і кошти від здавання в оренду приміщень. До речі, згаданому Інституту проблем матеріалознавства, який розташований на околиці Києва, так і не вдалося залучити орендаторів. Зовсім інша картина в інституті металургійної промисловості «Гіпросталь» (Харків). Він, будучи розташованим поблизу станції метро, «загубився» серед численних магазинів, які орендують перший поверх споруди. Подібний приклад — ще один харківський НДІ — Фізико-технічний інститут низьких температур, який був одним із найпотужніших у СРСР центрів по дослідженню в галузі напівпровідників і надпровідності, а також математичної фізики. Нині значну частину своїх приміщень він змушений здавати в оренду компаніям, які виробляють програмне обладнання.

Постає риторичне питання — як могло статися, що Україна, яка посідала лідируючу позицію в електрозварюванні, обчислювальній техніці, ракето- і літакобудуванні та багатьох інших галузях науки і високих технологій, стала «пасти задніх» і втратила всі ці науково-технічні пріоритети та надбання? Згадувати і запитувати: куди все поділося?

Щоб хоча б частково відповісти на це запитання, можливо, слід проаналізувати діяльність Національної академії наук України (НАНУ). Адже ця інституція й донині є однією з найбільших у світі. До її складу входять 170 наукових інститутів і 202 різні організації, зокрема конструкторські бюро, науково-технічні центри і технопарки. Для порівняння зауважимо, що відомий німецький аналог — Спілка Макса Планка — об'єднує всього близько 80 інститутів. До останнього часу в НАНУ працювали приблизно 44 тис. осіб, 16 тис. наукових співробітників. Для порівняння пригадаємо, що штат французького Національного центру наукових досліджень (CNRS) налічує в півтора рази менше — 30 тис. осіб, зокрема 11,6 тис. наукових співробітників. Зауважимо, що в Україні, окрім НАН, функціонують ще й декілька державних галузевих академій — кожна з власною інфраструктурою, своїми науковими інститутами і підприємствами [1].

НАН України нині виробляє в три рази менше наукового продукту, ніж, наприклад, Манчестерський університет. Сусідня Академія наук Польщі, яка в 6 разів менша за чисельністю, значно випереджає НАН України за кількістю результативних наукових розробок [13, с. 13].

Як уже зазначалося, в останні роки в Україні налічувалося близько 170 академіків і 542 члени-кореспонденти НАНУ, кожен із яких отримував щомісячно певну суму гривень як доплату за високе звання. «У радянські часи на одного вченого з академічним званням приходилося п'ятсот наукових співробітників, а сьогодні — п'ятдесят. Сам цей факт свідчить про те, що за роки незалежності в Україні відбулася девальвація звання академіка», — констатував директор Центру досліджень наукового потенціалу та історії науки ім. Г. Доброва НАНУ Борис Малицький [1].

До того ж, наголосимо, що академіки, середній вік яких перевищує 70 років, члени-кореспонденти НАН України та галузевих академій, як відомо, щомісяця отримують довічну плату як додаток до заробітної плати за основним місцем роботи. Щоправда, вказана категорія вчених має право користуватися й іншими пільгами: до структури академії входять будівельні підприємства, комунальні служби, дитячі садочки, здравниці, пансіонати і готелі.

З іншого боку, фінансова скрута й чисельність наукових співробітників негативно впливають на наукові розробки. Так, у 2009 р. із бюджету було виділено на науку 0, 51 % ВВП, у той час як у країнах ЄС — цей показник складає не нижче 3%. Ще разючішим є подібний показник при розгляді фінансування на одного науковця — в Україні на одного вченого на рік приходиться приблизно 2 тис. доларів, у Франції — 172 тис. доларів [13, с. 13].

Часто заклади науки, культури, освіти скаржаться на недостатнє фінансування і саме цей фактор вважають головною причиною негараздів у своїй роботі. Можливо, це й так. Хоча в цьому разі обсяги коштів, які виділяються на науку щорічно, зростають: у держбюджеті-2007 на фінансування НАНУ було заплановано виділити 1,74 млрд гривень, що майже на 20% більше, ніж у 2006 р. Усього на наукові дослідження в бюджеті на 2007 р. відводилося приблизно чотири млрд гривень. Зауважимо, що цих коштів достатньо для того, щоб фінансувати декілька потужних науково- дослідних інститутів, які стали б світовими науковими центрами у своїх галузях. Однак цих коштів не вистачає для фінансування громіздкої, чисельної, неефективної наукової інфраструктури, яка існує в Україні. За даними НАНУ, основна частина цих коштів, більше 85%, витрачається на заробітну плату і різні пільги — медичне обслуговування, виплату премій і стипендій. Тобто майже всі бюджетні гроші спрямовуються на утримання громіздкого наукового апарату.

Адже саме тому