в щорічних звітах НАНУ ми не знаходимо жодного критерію ефективності наукових досліджень, не говорячи вже про застосування індексу цитування. Цей показник за нормативами, визнаними в глобальному науковому світі, є своєрідним визнанням рівня та рейтингу наукової школи тієї чи іншої країни світу. Як свідчать спеціалісти Національного наукового фонду США, у 2001 р. українські вчені опублікували в міжнародних журналах 2256 статей. За кількістю публікацій поряд з Україною знаходились Угорщина і Чехія. Однак, з іншого боку, Україна за цими публікаціями удвоє поступалася рівню Польщі і в 7,5 рази — Росії. Тоді ж, у 2007 р., американські експерти зафіксували 3606 посилань на українських авторів. Це, однак, невисокий показник. Адже він складав усього 0,09 % посилань на наукові статті у світі, що в чотири рази поступалося тому ж польському показнику, і в дев'ять разів — показнику Росії (дані Центру ім. Г. Доброва НАНУ).
Зауважимо: цифри шестирічної давнини використані нами тому, що починаючи з 2001 р. в українських офіційних статистичних збірниках не публікувалися дані про кількість публікацій українських учених у зарубіжних виданнях. Структури НАНУ також припинили збір такої інформації. Отже, нині немає жодного доказового об'єктивного фактора, по якому можна було б оцінити результативність роботи українських учених. З 2001 р. Держкомстат дійсно у своїх звітах не друкував дані про кількість публікацій українських учених у міжнародних спеціалізованих виданнях. Саме тому стало неможливо визначити рейтинг вітчизняних досліджень у міжнародних спеціалізованих виданнях. Щоправда, і раніше Національна академія наук не прагнула до визначення результативності роботи вчених. І це пояснювалося перш за все тим, що матеріальні блага, зокрема заробітна плата, залежать від результатів їх наукових досягнень. Рейтинг же ВНЗ за цими показниками надзвичайно низький. Так, кращий результат в одному з міжнародних рейтингів мав Київський національний університет імені Тараса Шевченка — із 18 тис. університетів світу він посів почесне 1346 місце [13, с. 13]. В іншому рейтингу із 8 тисяч навчальних закладів Києво-Моги- лянська академія посіла 2055 місце [3].
Результативність наукових розробок багато в чому залежить від наукових кадрів, кількість яких за останні роки значно зменшилася. Так, якщо в 1991 р. науковою діяльністю займались 449,8 тис. осіб, то у 2007 р. — 155,5 тис.
Показово, що Україна стала в останні роки на шлях інноваційної моделі в економіці, яка базується, перш за все, на знаннях. При цьому інновації розуміються як своєрідний потік генерування нового в технологічно- інтелектуальному розвиткові країни [8, с. 18]. За останні роки основні показники результативності української науки дещо підвищилися [16, с. 21-28].
Слід зауважити, що були спроби окремих учених визначити рейтингові показники української наукової школи. Так, наприклад, доктор філософських наук, головний науковий співробітник відділу логіки та методології науки Інституту філософії НАНУ Володимир Кузнецов зробив спробу самостійно зібрати дані про індекси цитування українських учених. Йому, на диво, завдяки експериментальному, вибірковому пошуку вдалося знайти цікавий показовий матеріал. З'ясувалося, наприклад, що на праці академіків НАНУ Валерія Геєца, Леоніда Губерського, Миколу Жулинського, Василя Кременя, Володимира Литвина, Юрія Шемшученка та інших у світі немає жодного посилання. «За відсутності жорстких критеріїв діяльності співробітників НАНУ система почала працювати сама на себе. За розподіл коштів і матеріальних ресурсів відповідають ті, хто самі є їх привілейованими одержувачами», — стверджує В. Кузнецов [1].
І ще декілька слів про аудит наукових установ, який науковим закладам України і понині маловідомий. Зауважимо, що науковий і фінансовий аудит є неодмінною умовою роботи будь-якого західного закладу. Науковий аудит, зазвичай, здійснюють учені з інших країн. Їх завданням є визначення ступеня та рівня ефективності наукових досліджень. Нині будь-який власник фінансового джерела, перш ніж спонсорувати той чи інший науковий проект, обов'язково здійснює фінансовий аудит. У Європі наукові інституції витрачають до 10% свого бюджету на такий аудит. Саме аудит допомагає керівництву наукового закладу спростити звітування перед інвесторами і державою, з іншого, знаходити найефективніші шляхи витрачання виділених коштів. В Україні в цьому немає практичної необхідності. Адже науковцям простіше «здобути» кошти іншим шляхом — з держави або орендаторів.
Для підвищення ефективності наукових досліджень важливо налагодити співпрацю між ученими, державою і підприємцями. Не можна стверджувати, що за роки незалежності в Україні не намагалися налагодити співробітництво між ученими, державою і підприємцями. Однак подібні ідеї не дали позитивного результату. Спроби надання податкових пільг компаніям, які впроваджують розробки вітчизняної науки, або пріоритетного фінансування окремих наукових напрямів вели до нових схем фінансових махінацій і зловживань. Указані твердження можна довести практикою існування технопарків. Їх в Україні існує шістнадцять. Однак більш-менш ефективно функціонують тільки три. До того ж, законодавство про технопарки надзвичайно недосконале. Воно, до речі, дозволяє ввійти в технопарк і скористатися пільгами будь-якій зацікавленій компанії. І це є одним із чинників дискредитації перспективної ідеї технологічного парку.
Подібна ситуація склалася ще з однією відомою ідеєю — пріоритетним фінансуванням окремих перспективних наукових напрямів. Так, у 1994, 1997 і 2003 рр. законами України були визначені найпріоритетніші для розвитку економіки країни наукові напрями для цільового фінансування. Але у зв'язку з тим, що ці «пріоритети» сформульовані гранично широко, а критерії «інноваційності» дуже туманні, ідея не набула практичної результативності. Нагадаємо, наприклад,