Наведемо приклад, який красномовно і вичерпно свідчить про вказану неефективність академічних наукових досліджень. Так, створена вченими державна програма розробки й упровадження технологій виробництва соєвих продуктів на 2005-2007 рр. потребувала виділити із бюджету п'ять млн гривень. Основна мета програми — зменшити кількість імпортної сої на ринку і понизити дефіцит білка в раціоні харчування дітей та дорослих. Для її реалізації у 2006 р. Кабінет Міністрів України виділив 900 тис. гривень на здійснення одного з етапів цієї програми. Однак не було визначено замовника, не було допущено до контролю за її реалізацією зацікавлених інституцій, які мали контролювати результативність реалізації програми на практиці. При перевірці ефективності реалізації програми контролюючі органи з незрозумілих причин у звітах звертали увагу не на комерційний успіх на практиці, а на кількість докторів наук, які підписали звітні документи. Виникає враження, що і ця програма не мала ніякого відношення до науки, а, радше, за нею знову-таки стояли впливові люди та бізнес-структури.

Існують пропозиції про необхідність прив'язати систему фінансування науково-технічної сфери до конкретних результатів кожного НДІ в цілому і кожного вченого зокрема. При цьому необхідно було зважати на кількість упроваджених у виробництво наукових розробок. Як вважають автори вказаної ідеї, введення подібної системи оцінки наукових результатів можливе тільки за умови законодавчого оформлення пільг і преференцій для підприємств, які будуть чи бажають вкладати кошти в розвиток наукоємних технологій. Однак і цю ідею не було реалізовано.

Зрозуміло одне — для підвищення ефективності наукових досліджень важливо мати потужне фінансування, перш за все, — державне. Як відомо, законодавчо на 2005-2007 рр. визначено, що бюджетні витрати на наукові (окрім військових) дослідження мають становити не менше 1,7 % ВВП України. Однак практично за останні 15 років витрати коливались від 1 до 1,5 % ВВП. Щодо 2007 р., то вони становили 0,96 % ВВП. Сам же держбюджет у середньому за останні роки становив 0,5 ВВП, а у 2007 р. взагалі — 0,39 %. З іншого боку, світовий досвід свідчить, що тільки за умови виділення не менше 0,9 % ВВП на науку можливо говорити про створення конкурентоспроможності наукових галузей країни [12, с. 42]. І все ж таки, окрім фінансів, слід мати концепцію наукової діяльності.

Нагадаємо, що був прецедент у 2006 році, коли за дорученням Президента НАНУ розроблено нову концепцію вітчизняної наукової сфери. Цікаво, що в ній знову ж таки наголошувалось на необхідності підвищення державного фінансування і наданні нових пільг науковим установам, крім того пропонувалося внести зміни в Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» у частині віднесення на валові витрати виплат, пов'язаних зі здійсненням наукових досліджень і розробок. Водночас у Концепції розвитку наукової сфери відсутні реальні пропозиції щодо подолання застійних явищ у науковій галузі. І, на жаль, відчутних зрушень у науковій сфері не відбулося, продовжується від'їзд висококласних науковців за кордон, падіння в цілому престижу науки в суспільстві [1].

Учені зацікавлені в реальних змінах у роботі вітчизняної науки, з недовірою ставляться до прожектів реформації науки, в яких робилися спроби збереження статус-кво керівного складу НАН України. Зауважимо, що організація «За європейські цінності в науці» підготувала свій план реформ. Саме в ньому пропонується взяти за основу оцінювання діяльності вчених об'єктивні фактори і, перш за все, кількість публікацій у міжнародних журналах та індекс цитування. До того ж, результативність наукових досліджень, їх утілення в практику мають стати основою для заробітної плати вченого та його кар'єрного зростання. Лише тоді могли б відбутися докорінні зрушення в науковій галузі у бік її результативності та прикладної ефективності.

Зауважимо, що жодна з держав світу не може собі дозволити фінансувати культуру, зокрема науку й освіту, в повному обсязі. Не може й Україна, хоча всі роки незалежності намагалася робити саме це. Світовий досвід засвідчує, що для збереження культурного, наукового й освітнього потенціалів країни необхідно відмовитися від величезної і неефективної інфраструктури, створити умови для наслідування кращих традицій і надбань як вітчизняної, так і світової науки, культури й освіти.

Зважаючи на те, що Захід не так уже й давно перейшов на пріоритетну увагу до науки, освіти, інноваційних технологій, Україна все ще має шанс наздогнати передові країни. Можливо саме тому і слід сподіватися, що реформа наукової сфери, зокрема втілення ідеї дослідних університетів в Україні, забезпечать відчутні результати.

Нагадаємо, що нині майже половину щорічного приросту ВВП у світі маємо завдяки науковим розробкам [9, с. 48]. Саме тому для науки України важливо, по-перше, збільшення державного фінансування, по-друге, структурні реформи в управлінні науковою сферою, по-третє, створення умов для залучення до науки приватного капіталу, по-четверте, підготовка відповідних наукових кадрів [9, с. 51].

При цьому, якщо говорити про наукову сферу ВНЗ, необхідно створити умови для можливості викладачам займатися наукою. Доки аудиторні навантаження викладача ВНЗ складатимуть 800 і більше годин на рік, а не 300-500, як в інших країнах, годі й сподіватися на успіх [13, с. 13].

До того ж, закон «Про освіту