УДК 82(100): 172

С. Д. Абрамович

Культурна самоідентифікація особистості в сучасному суспільстві: між этноцентризмом та глобалізмом

Проблемою для сучасної культурології є те, що сутність соціальнопсихологічних перетворень, які розгортаються у світовому масштабі протягом останнього півтисячоліття зростання прав особистості, розкріпачення людського «я», забезпечення прав кожної людини на вільне й щасливе життя, знаходить свій вираз у перманентному революційному процесі, який точиться у світі, спалахуючи з новою силою в різних кутах планети. Результатом цього процесу є руйнація багатьох традиційних норм поведінки, оновлення релігійних, юридичнополітичних та митецьких систем. Середньовічну диктатуру церкви повалено: на очах формується тип «культурологічного християнина», що практично керується цим віровченням, але до церкви не ходить. Особистість має нині широке поле вибору, право на свободу слова, самостійне судження, нетривіальний вчинок.

У цивілізованому суспільстві знаходить свою «нішу» не лише пересічна особистість, а й незвичайна за обдаруваннями людина (наприклад, митець, що створює власний, не для всіх зрозумілий, художній світ). Величезний прогрес науки й техніки став можливим завдяки вільній економіці, свободі самовиразу людської натури, й усе це світова цивілізація виборола шляхом постійного напруження, боротьби за оновлення й незмінного руху вперед.

Позитивним результатам постренесансних зрушень присвячено, починаючи з епохи Просвітництва, силу наукових текстів. Зокрема зроблено чимало цікавого й важливого (беремо для репрезентативності дуже побіжно кілька зарубіжних та українських авторів) у сферах визначення співвідношення сакрального й мирського [1; 4; 7; 9]; національного та міжнаціонального [3; 5; 6]; неозорна й маса досліджень з питань масової та елітної культури, ангикультури й субкультури, нашими сучасниками; з цього погляду особливо важливі книги мислителів XX ст. О.Шпенглера «Сутінки Європи» та Х.ОртегиіГассета «Дегуманізація мистецтва», що породили хвилю важливих переосмислень. Проте не всі наважуються, подібно до ОртегаіГасета, переглянути стереотип, згідно з яким усі перемоги людини начебто визначені саме ренесансним гуманізмом. Зокрема проблема кризи Відродження мало приваблювала вітчизняних вчених, оскільки в нашій пострадянській свідомості Ренесанс усе ще оточений непорушною аурою гармонії та краси.

Та насправді ренесансний гуманізм, що формується в лоні гуманізму християнського, але переходить від геоцентризму до антропоцентризму, виявляється у кінцевому підсумку батьком нинішньої розлюдненості. Ось, на наш погляд, місткий символ. Колись Леонардо даВінчі пофарбував золотом живого маленького хлопчика, який мав у публічному дійстві зображувати Ерота. Наприкінці дня дитя померло, бо усі пори йога шкіри було закупорено позолотою. Оте «обожнення людини», що його впровадив Ренесанс, й нагадує мені цю золоту фарбу, що стала з засобу звеличення людини засобом її знищення.

Особливо небезпечна за своїми наслідками криза традиційних релігій, що веде до всеїдності, прагнення сполучити те, що не сполучується (наприклад, єдинобожне християнство й політеїстичне язичництво). В епоху телебачення й Інтернету колись екзотичні вірування ізольованих народів (Індії, наприклад) стають «модними», хоча за ступенем моральною розвитку вони сильно поступаються тому ж християнству та йога культурі між людського спілкування. Йога та їй подібні стародавні духовні системи набувають другої молодості і всесвітнього масштабу на наших очах. Характерним явищем є неоязичницький рухХІХХХ ст., який живиться не тільки антихристиянськими настроями, а й вивченням величезною матеріалу відкритих у післяренесансну епоху нехристиянських релігій. Рух теософів (Блаватська, Штайнер, сім'я Рерихів та ін.) висунув завдання глобальної інтеграції світових релігій та філософськонаукової думки; при цьому християнству й Біблії відводилася роль або одного з «шляхів», або й «нижчого» шлях\'. В наші дні це набуло характеру філософії New Age, популярної в масі секуляризованих інтелектуалів: згідно з цією філософією, християнство має або поступитися неоязичництву або визнати себе лише одним з шляхів до істини.

Характерним відгалуженням руху є широке захоплення сферою парапсихології, що почалося в XIX ст. як відновлення інтересу до спіритизму (викликання духів) та призабутої вже було магії (Кардек, Пагаос та ін.), а у XX ст., на фоні бурхсливош розвитку матеріалістичної науки, набуває неочікувано широкого масштабу й науковоподібності (поруч зі стародавньою астрологією формується уфологія та інші подібні речі). Чи то невиліковно наївний, чи то незбагненно цинічний Мулдашев стає оракулом величезної кількості напівосвічених людей, «образованщиньї», за слівцем Солженіцина.

Практика показує, що усі ці напрями розкріпачують не стільки справжню духовність, скільки усе те, що два тисячоліття викорінювалося християнством. Така програма {«Ніщо людське мені не чуже!») фатально обертається, як показує практика, спробами оновити світ шляхом пропаганди вседозволеності, розпусти, морального релятивізму, терору, насадження розбрату, ідей класового або ж расовою протистояння, що зазвичай закінчується катастрофою.

Катастрофічність провокується й технічним та загальнокультурним відставанням величезної частини людства від рівня цивілізації, соціальними негараздами, тендерною нерівністю (нерівноправність чоловіків та жінок і взагалі статева дискримінація), голодом, хворобами, невмінням використати набуту політичну свободу, що породжує комплекс меншовартості, заздрість, ксенофобію. Неврівноваженість соціальноекономічних процесів веде до екстремальних, насильницьких революцій і тероризму. Хоча ідея революції сильно дискредитувала себе, у відсталих суспільствах (наприклад, у Латинській Америці) політичні демагоги, підкріплюючи свої гасла терором, прагнуть перерозподілити соціальні ролі. Закони, що часом застарівають на очах, стримують людську ініціативу й консервують пережитки минувшини; цим вправно користується криміналітет. Криза традиційної юриспруденції й потреба у створенні правової держави стикається з неврівноваженістю соціального буття. Перемішування народів та соціальних груп породжує не лише пожвавлення співробітництва людей і здорового націоналізму любові до своєї нації, а