Сьогодні не дужето раді масовому заселенню західноєвропейських міст вихідцями з відсталих країн Азії корінні жителі, що позначається в активізації правих політичних сил до фашистських включно. «Кольорові» часто створюють дешевий ринок робочої сили, забираючи роботу у кваліфікованого корінного європейця. Звільнені від тоталітарних режимів незрілі суспільства легко піддаються політичній демагогії (в Україні сьогодні більш ніж 100 політичних партій; у маленькій Сербії більш ніж 300). В основі тяжіння до насильства й руйнації норм традиційної культури завжди лежить розгубленість пересічної особистості та її авантюрного лідера (або групи лідерів) перед складністю життя; вони намагаються «спростити» соціальт ролі й звести їх до елементарних функцій. У такому суспільстві формуються невибагливі люди, яким достатньо того, що «дадуть» згари, «чернь». Але ж таке суспільство швидко занепадає через застій, викликаний придушенням енергії таланту. Загалом колапс «культу людини» дуже чітко проявився у формуванні двох тоталітарних режимів XX ст. комуністичного та фашистського, які об'єктивно обидва виступили спадкоємцями «римської» ідеї, тільки що на «латинський» та «візантійський» зразки.

Тоталітарний варіант утопічної «Держави Сонця» не єдиний. Нова утопія космополітичний глобалізм, який обіцяє перетворити світ на «велике село», де втрачаються й національні підвалини культури, і дух релігійного екстазу, і справжня повага до законів, і митецька креативність. Агресивний «американізм» всюди витискає місцеві традиції навіть у вкрай консервативному Китаї. Суспільство споживання формує дух «кінця історії»: автор цієї формули, відомий американський соціологФ.Фукуяма зазначає: «Протягом другої половини XX століття у США так само, як і в інших економічно розвинених країнах поступово було здійснено перехід до того, що отримало назву «інформаційне суспільство», «вік інформації» або «постіндустріальна ера»; сам Фукуяма називає цей історичний момент Великим Розривом, ознаками якого є «гра не за правилами» і яка веде до руйнації співробітництва та співжиття між людьми, починаючи від розпаду традиційної сім'ї і закінчуючи політичною відчуженістю суб'єкта або й цілих спільнот від прогресу [11, с.11]. «Золоті плоди» свободи, що їх обіцяв Ренесанс, мають досітаки гіркий смак.

ХІХХХ століття в Західній Європі є епохою інтенсивного розвитку секуляризованої культури, яка втрачає обов'язковий зв'язок з цінностями минулих століть та виробленим ними культурним каноном. Планета зробилася меншою; досягнення різних народів швидко стають загальним надбанням. Поступово утворюється планетарна фінансова система; соціальні та міждержавні міграції набагато перевершують те, що в ранньому Середньовіччі називалося Великим переселенням народів. Класи та національні спільноти, які склалися після соціальних періурбацій ХУГИ ст. , видозмінюються на очах. Велика роль у спілкуванні споконвічно належить «культурному коду», створеному народом або певними соціальними групами протягом століть. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків та психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише в різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства: просте привітання може звучати і сприйматися порізному.

Усе це активно заперечується прихильниками «доцентрової» тенденції в розвитку культури. Тенденція до створення наднаціональної культури на початку XIX ст. вважається найперспективнішою: у Франції цього періоду письменник П.Меріме заявляє, що він перш за все громадянин світу («космополіт»), а вже потім громадянин Франції. Мислителі XIX ст. охоче мусують тезу про створення «світової культури» та майбутнє стирання національних особливостей (як, наприклад, у «Комуністичному маніфесті», де без посилання! використано думку Гете про єдину світову літературу).

Але XX століття справедливо іменують «віком націоналізму». Коли стало очевидно, що в міжнародний ужиток широко запроваджуються аж ніяк не рафіновані плоди високої духовності, а культура Старого світу загалом знаходиться у глибокій кризі, з новою силою спалахує романтичний інтерес до національних коренів. В епоху романтизму це є правдивим збагаченням культури; на початку XX ст. це поривання неухильно переростає у програми фашистського типу, побудовані на язичницькому вихвалянні виключно свого народу та його досягнень. Ксенофобія проявляється у відродженні архаїчної дихотомії «свої чужинці», властивої дологічному мисленню первісних людей.

Людство й справді складається з різних народів та націй. Це почалося віддавна: народи розходилися по землі з якогось єдиного південного центру, і колись однорідні племена дедалі більш відрізнялися одне від одного під впливом кліматичних умов. Відповідно і єдина мова пралюдства подробилася на сім'ї. Людство розбилося на такі групи дуже давно. Національні відмінності усталилися завдяки багатовіковій ізоляції народів. Власне, лише починаючи з епохи великих географічних відкриттів (XVI ст.) роз'єднані народи почали потроху зближуватися й пізнавати один одного. Але так історично склалося, що кожний народ живе на власній землі, він об'єднаний мовою та спільністю духовнопсихічного складу, має власні культурні корені й досягнення.

З іншого боку, дуже давно намітилася й протилежна тенденція: прагнення до універсальної культури всього людства, єдиної мови, єдиної релігії, єдиних форм мистецтва. Вже давні азійські монархії, Александр Македонський та Римська імперія хвилями підкорювали собі навколишні народи й нав'язували їм свою культуру. Характерно, наприклад, що закоханий у культуру еллінів (греків) Александр Македонський залишав у завойованих країнах групи грецьких архітекторів, скульпторів, ораторів тощо невдовзі еллінський вплив поширився у всьому світі. Як правило, прагнення до космополітизації (нехтування національними особливостями) виникає на основі не релігійних, а політичних ідей.