Так, у колишньому СРСР вважалося, що при комунізмі національні мови та особливості духовного життя просто відімруть; отож, комунізм наближували усіма силами. Деякі народи «втрачали себе», розчиняючись у більш сильних культурних впливах. Іноді і великі народи відмовлялися від власних давніх культурних основ в ім'я тих, кого вважали більш високими.
Оскільки наш край здавна належить до європейської культурної спільноти, то нас передусім мають цікавити характер і структура європейської культури. Європа в культурному відношенні належить до Заходу як ареалу, й колись утворювала майже однорідну християнську культурну зону. Але вона поділяється здавна на Західну та Східну Європи це визначилося розколом церков та утворенням римокатолицькош та візантійськоправославнош культурних регіонів (протестантизм не утворив тут єдиною регіону й увійшов у Західну Європу «клаптями» (наприклад, Англія й північна Ірландія протестанти, а південні ірландці католики).
Водночас історія Європи свідчить про ще більш складні чинники її культури. Адже дохристиянська Європа була язичницьким (багатобожним) краєм. Тут висунулися на перший план незвичайно потужні культурні досягнення греків та римлян, які прагнули підкорити впливу своєї цивілізації всі інші європейські народи (еллінізм). Тому важливим началом європейської культури стала грекоримська античність. Її цінності полягали в ствердженні земного буття як єдиної вартості людини, в оспівуванні та поетизації життя тіла, в радісному гедонізмі (філософія насолоди).
Але античну картину буття заперечило народжене на Сході християнство, яке розглядало земне буття як тимчасове й протиставляло античності віру в Єдиного Бога, тверду мораль і піднесення ідеї Царства Небесного. Утверджувалося християнство при шаленому опорі постарілого античного світу, але перемогло на тисячу років (Середньовіччя). В епоху Ренесансу (Відродження) відновилися й отримали розвиток античні ідеї й християнство почало заперечуватися знову.
Отож, в основі європейського світогляду приховано конфлікт між тілесним та духовним первенями. Але цей конфлікт і досі визначає динаміку й енергію релігійнофілософського, науковотехнічного й літературномитецького пошуку європейців.
Україна від початку належить Європі, як географічно, так і культурно. Щоправда, корені української духовності сягають нині не лише європейських, а й азійських глибин. У віруваннях та звичаях архаїчної дохристиянської України простежується спорідненість з культурами іранців та індоаріїв (народи, які відкочували до Азії в сиву давнину). Україна, як і все східне слов'янство, прилучилася до християнської спільноти пізніше, ніж інші народи (в основному через труднощі розвитку культури в північному ареалі). Але напрочуд швидко Київська Русь найдавніше українське державне угруповання увійшла до складу європейської християнської спільноти.
Уведення християнства сприяло зближенню Русі з Візантією та іншими європейськими державами. Європейському статусу України завадила монгольська навала, яка, до речі, спричинила утворення Московії, довга підлеглої монголам, що ґрунтовно вплинуло на характер її культури. А так як саме до цієї держави мусила приєднатися Україна після війн Богдана Хмельницького, то її європейський вибір значно ускладнився. Але й до того, і в сучасний період українці завзято боронять свою належність до європейського світу як в опорі турецькотагарській експансії, так і в спробах розчинити українське начало в «братньому російському». Сьогодні культурна політика України визначається переважно вектором її європейського вибору. У цьому контексті дуже гострою проблемою стає розрив між масовою та елітною культурами, який у минулі століття не був таким помітним: в рамках християнської, ісламської або буцдійської культур Середньовіччя й верхи, й низи мали спільні цінності; інтелігенція (духовенство) адсорбувало усі інтелектуальні сили з різних верств того чи іншого національного суспільства.
Колись Просвітництво, прагнучи зректися релігійних коренів культури минулого й насадити суто «гуманістичну», світську культуру, широко розгорнуло процес секуляризації, виходячи з того, що «нормальній» людині екзистенціальні питання не цікаві й що вона прагне лише земних радощів та розваг Проект Просвітництва реалізувався, на жаль, виключно у формах масової культури, яка поводиться дедалі агресивніше й практично витісняє культуру класичну. Процес, який точиться від епохи Ренесансу й був остаточно усталений просвітниками, розгорнувся на повну потужність.
Нині розрив між справжньою культурою, яка базується на духовній роботі власного «я», і «культурою суспільства споживання» неосяжний. При цьому трансформується на очах поняття еліти. Для нас це вже не «високочолі» творці культури, а примітивні скоробагатії, що можуть «спожити усе» скороспіла компрадорська буржуазія (нувориші), які тількино піднеслися з плебейської верстви й зберегли всі смаки та звички низової культури. Проте елітна верхівка формується протягом життя принаймні кількох поколінь, її культурні смаки витончуються поступово. Рідко хто самотужки підноситься до розуміння таких речей, як симфонічна музика, класичний балет або авангардний живопис як правило, лише людина, яка з дитинства виростає в атмосфері складної й багатої культури, здатна органічно засвоїти ці багатство й складність. Наша «еліта» органічно належить до культури масової, яка не існує поза mass media сферою сучасних технічних засобів тиражування й активного впровадження у свідомість суспільства тих цінностей, які її ініціаторам здаються потрібними й вигідними преса, кіно, радіо, телебачення тощо. Якщо елітна культура твориться індивідами, зацікавленими насамперед у реалізації свого особистою таланту, то, скажімо, сучасний естрадний співак це насправді цілий колектив працівників, які створюють його імідж зачіску, грим, декорації, балетний фон, фонограму; вони роблять часом чудесне перетворення досить скромної з погляду вокального або акторського обдарування особи на чарівного «ідола» естрадного жанру. Фактор прибутку, колосальних доходів від «розкручування» такої естрадної зірки не останній