Тому є певні психологічні підстави. «Маленька людина» боїться вийти за рамки масової культури, аби не залишитися наодинці з собою, хоча начебто має в сучасному суспільстві повну свободу самореалізації. Більш того, снобістське прагнення неодмінно бути «елітним», піднестися над недолугим рівнем, у якому пересічний індивід формується, також інколи породжує трагедію скаліченого життя якщо вільне перетворення свого «я» обертається самопримусом.

Хаос і руйнація поступово запановують і в дідині мистецтва. Запанували контркультурні авангардистські та неоавангардистські течії, що відверто заявляють про свій розрив з культурним каноном. Таким був, наприклад, футуризм літератур номитецька течія 20х рр. XX ст., яка оспівувала міць техніки, війни й тоталітарні режими, закликала до руйнації авторитету класики й проголошувала безкрайній суб'єктивізм митця як особливості «мистецтва майбутнього». Як писав під впливом футуристів російський пролетарський поет В.Князев, «во имя нашего завтра сожжем Рафаэля, разрушим музеи, растопчем искусства цветы».

У Радянській Росії існував також цілком конкретний проект закриття музеїв та бібліотек, підготований близьким до Маяковського О.Бріком: пролетаріат не мусив отруюватися старою культурою. Хоча радянська влада офіційно не пішла на такі крайнощі, масове нищення пам'яток культури за часів тоталітаризму стало справжньою реалізацією цієї програми. Це супроводжується очевидним розривом між рівнем культури та цивілізації, що чітко визначився на початку XXI ст.: так, чудовий винахід телебачення перетворилося практично на засіб притуплення духовної діяльності, реалізацію найпримітивніших стереотипів масової культури. А очікуваний багатьма як зоря нового світу Інтернет на очах швидко перетворюється на відстійник людської ілупоти. Елітне й примітивне мистецтво безладно перемішані в практиці радіо й телебачення, у шкільних програмах, навіть у сімейному побуті.

Сама ідея взаємодії та спадкоємності в культурі часто піддається критиці не лише на тоталітаристському, а й на елітному рівні мислення. Декотрі визначні вчені у XX ст. заперечували зв'язок та наступність культур. Так, А.Тойнбі вважав, що великі цивілізації єгипетська, грекоримська, європейського середньовіччя та ін. народжуються, розквітають та вмирають у своїх власних рамках, не передаючи нічого наступним цивілізаціям. Так само мислив і О.Шпенглер. Це відмова від ідеї прогресу людства як об'єднаної спільноти.

Багато що нині базується на схилянні перед креативною силою «розкріпаченої» постренесансної особистості, магнетизмом релігійного проповідника, політика, вченого, митця, причому тут талант і навіть геніальність фатально опиняються в одному ряді з гіпнотичним впливом честолюбної посередності й відвертим шарлатанством. Протягом двох століть ця тенденція набуває глобального характеру. Важливі вже не самі по собі цінності, а те, як особистість інтерпретує традицію, або ж принципово нова концепція проблеми, пропаганда екзотичної системи.Популярність ініціаторів нового буває протягом певною часу неймовірною. І, що важливо, популярними стають найчастіше проповідники «розчинення особистості» у волі над особистісного лідера. Це політичні тріумфи Наполеона, Леніна, Сталіна, Мао Цзедуна чи Гітлера. Це успіхи проповідників екзотичних релігій на зразок Вівекананди, який ознайомив Захід з індуїзмом, Чаїтан'я Магаапрабгу, який поширив у світовому масштабі кришнаїзм, або преподобного Муна, що оголосив себе новим Христом; це міжнародний резонанс діяльності відомої шарлатанки Є.Блаватської. Автори нових наукових концепцій та відкриттів оточені аурою надлюдськості, поки результати їх досліджень не примушують суспільство замислитись (наприклад, відкриття атомної енергії, атомна бомба та Чорнобиль). Досі відчувається резонанс тріумфів великих новаторівмитців XIX ст. Верді, Байрона, Ліста, Вагнератощо, хоча ніхто вже не пише літературних творів чи музики в їхній манері. Що вже й казати про культ популярних артистів у XX ст., для позначення якого стало без усякої іронії уживатися слово «ідол». Новизна стає сама по собі метою. Догма й канон залишаються хіба що предметом переосмислення або дискусії. Процес розкріпачення людського «я» та руйнація середньовічного огЬів Іеггагшп, що розпочалися в Ренесансі, увійшли в наші дні, здається, в точку апогею.

Але значна частина міжнародної спільноти не сприймає цінностей індивідуалізму, вироблених Заходом. Російська революція 1917р., побудова комуністичної системи в Китаї й деяких країнах Індокитаю, спалах фашизму в Європі колисці індивідуалізму, сьогоднішнє бурхливе протистояння світового ісламу впливам західної цивілізації, експансія комуністичної ідеології в країни Азії, Африки та Латинської Америки, повна індиферентність країн «третього світу» до проблем західного духовного пошуку все це базується на неприйнятті індивідуалізму світом колективних цінностей. Саме тому популярні концепції глобалізації не є дуже переконливими, бо різні національні співтовариства адаптують різні аспекти західної культури й видозмінюють їх у відповідності до свого менталітету [12, с.105120].

У цих умовах особистість вже просто не може втриматися в рамках «культури пращурів» або успадковувати культурні традиції якоїсь одної громади. Ексцентричні індивідуали намагаються навіть створити «власну» духовнокультурну чи митецьку систему, «самовиразитися», що додає складності у сприйнятті культурного пошуку сучасності.

Виникає філософія постмодернізму, який проголошує абсолютну рівноправність усього і вся, плюралізм цінностей, тобто визнання множинності істини, і це стає нормою в західній культурі з 2ї йол. XX ст. Варто враховувати поняття конгломератна культура [10, с.312], яке означає неоднорідність сучасної культури. У суспільстві водночас і паралельно функціонують, часом пересікаються і взаємно