стали звичними предметами сервірування. З’явилися спеціальні блюда для печені, супниці і тарілки з олова та срібла, інколи з порцеляни, яку привозили з Китаю. Знать і багаті городяни влаштовували розкішні свята, схожі на ті, які були популярними в пізньому Римі. Модними були також неїстівні муляжі страв, стіл прикрашали копії фортець, міст і ландшафтів. Люди, які досягли високого рівня добробуту, зобов’язані були володіти мистецтвом різати печеню. Існували навіть навчальні посібники, “Книжечки різчика”, в яких часто розповідали і про те, як складати серветки. Під час свят приміщення пишно прикрашали квітами, причому все більшу роль відігравали зрізані квіти, які ставили в спеціальні посудини. XVII століття – початок формування сучасного вигляду столових приборів (ножів, ложок). Виделка набула загального поширення і мала форму, що є поширеною й нині – з трьома або чотирма ледве зігнутими зубцями. Ложку робили плоскою, а ніж – із заокругленим кінцем. Гостям тепер уже не доводилося приносити все це зі собою, оскільки в кожному помешканні і ножів, і виделок було достатньо.
У 1695 році у Франції винайшли керамічну порцеляну, що, однак, не була поширеною, оскільки була м’якою (без каоліну) і тендітною. У Богемії розвивалися скляні мануфактури, що робили особливо міцне скло, близьке за характеристиками до кришталю. Наприкінці XVII століття англійці переконалися, що скло набуває особливого блиску, якщо до нього додати свинець.
XVIII століття у Європі – епоха вирішального винаходу – “нового” відкриття порцеляни. Починаючи з XIII століття багато “білого золота” імпортували з Китаю. Порцеляна була предметом престижу князівських дворів. У Європі відбувалися численні експерименти, щоб самим робити бажану кераміку. У 1707 році натуралістові Еренфріду Вальтеру графові фон Чирнхаузу та його помічникові Іоахіму Фрідріхові Бетгеру вдалося нарешті отримати кераміку з червоної глини. Ще через рік винайшли білу тверду порцеляну, а незабаром – глазур. У 1710 році в Мейсені виникла порцелянова мануфактура, що, однак, не змогла довго утримати монополію. На мануфактурах, які виникли невдовзі, починаючи з 30-х років XVIII століття, робили великі порцелянові сервізи, виконані в єдиному стилі. Вперше з’явилася можливість сервірувати стіл однаковим посудом. Було уніфіковано і приладдя для столу, його промислове виробництво розпочалося в Англії в 1781 році.
Чай, кава, шоколад ставали надзвичайно популярними, з’явився і спеціальний посуд для них а згодом – різноманітні його форми.Франція була класичною країною доброї кухні. Тривалий час “Фізіологія смаку”, написана Ансельмом Брілла-Савареном у 1825 році, була нормативним підручником. Цю книгу писали згідно з новою традицією, відповідно до якої шанованою людиною вважали не ненажеру, а гурмана. “Радість їжі ми поділяємо з тваринами, вона припускає наявність голоду і необхідність його тамування. Право на радість від гарного столу належить тільки людині. Вона передбачає і підготовку до готування страв, вибір місця та гостей”.
На цьому ґрунті у XIX – на початку XX століття вдосконалювали культуру застіль. Святковий обід став коротшим, модними – застільні промови (тости). Сервіз складався тепер із безлічі предметів, призначених для окремих страв; для столових приборів винайшли нові метали та сплави (нікель, нейзильбер, мельхіор тощо). Особливе значення мали мистецьки складені серветки, що доповнювали сервірування столу. Суттєво змінилося освітлення: у 1855 році з’явилося газове освітлення, а в Америці з 1860 року – гасові лампи. Досить повільно поширювалися лампи розжарювання. XX століття вирізнялося раціоналізацією часу та праці. Наслідки цього позначилися і на культурі їжі. Після II світової війни в цій галузі, як і в багатьох інших, почалася американізація. Всюди з’являлися обладнані для “швидкої їди” ресторани самообслуговування. Однак нині знову більше уваги звертають на те, щоб красиво накрити стіл і скласти добре меню. “Швидка їда” по-американськи чи культурне застілля – вибір робити вам.
Сервірування починається з того, що стіл накривається скатертиною. Вимоги до неї: чистота, достатні розміри, однотонність.
Дія друга: розставити тарілки, витримуючи при цьому відстань між ними до 70 сантиметрів. Потім кладуть столові прибори; ставлять скляний чи кришталевий посуд для напоїв. Добре, коли господиня має сервіз, у який входять глибокі тарілки для першої страви, великі - для другої, малі - для закусок, мілкі - для хліба, а також блюда, салатниці. Отож спочатку ставлять тарілку для гарячої страви, на неї - тарілку для закусок, щоб останню можна було забрати й одразу перейти до другої страви. Справа від тарілки кладуть ніж - лезом до тарілки, зліва - вилку, гострими кінцями догори. Якщо передбачається рибна страва, то ніж для риби має бути справа від основного, а вилка для риби - зліва від основної. Якщо скатертина тонка, то, аби прибори не стукали об стіл, під неї можна підстелити м'яку тканину. Бажано, щоб усі предмети були розташовані симетрично - це надає столу завершеності.
Посуд для напоїв ставлять перед тарілкою. Звичайно це рюмка, бокал і стакан.
Якщо солонок недостатньо, аби поставити біля кожного прибора, поставте набір зі спеціями в центрі столу. Посеред столу ставлять пляшки з напоями.
Якщо передбачається перша страва, ложку кладуть справа від ножів і лежати вона повинна "човником" догори.
Загалом бажано уникати "різношерсного" посуду. Краще, аби він був одного кольору і з подібним візернуком. Урізноманітнити посуд можна таким чином: закуски і всі необхідні для цього тарілки - одного кольору, блюда й десертні тарілочки для солодкого - іншого кольору тощо. На сімейній, дружній вечері господиня дому разом з господарем розкладають гостям страви, після цього