Концепція національного виховання

Ще з часу еллінської Греції й Київської Русі видатні державні діячі та мислителі вважали: рівень розвитку народу, тип держави визначається рівнем культури, типом людини. Людина - міра усіх речей, вінок природи. А формують людину - особистість, родина, освіта, держава. Філософський - гуманістичний, етико-естетичний підхід і зумовив найголовніші освітні засади етно-національної педагогіки. Освіта - засіб формування знань, світогляду й віри, мудрості і доброчесності, правознавства й патріотизму, - вважали Ярослав Мудрий і митрополит Ілларіон. Могутньою енергією збереження історичної пам'яті поколінь, а тим самим - творення людини й добра, високої свідомості і державницької діяльності, доброчесності та культури поставала освіта для Нестора, інших літописців. Київська Русь добре знала педагогічні надбання греків і римлян, Візантії й арабів, Скандинавії й Центральної Європи, - але її керманичі орієнтували педагогіку на інтереси передовсім своєї держави та на власні сили й пріоритети. Тому, аналогічно Володимирові Мономаху, закликали: "чого не знаєте - вчіться, а що знаєте - не забувайте". Умійте вивчати й використовувати досвід інших, однак плекайте мудрість свою. А та мудрість, наголошував автор "Поучення дітям", - у знанні, як і для чого створені людина та світ; що є добро, а що - зло; що - прекрасне, а що - відворотне; що -справжнє, а що - фальшиве. Як прийти до мети, ідеалу, щастя; як стати людяним і зробити правильний життєвий вибір. Шляхом до щастя русичі вважали пізнання істини, вищою формою благодаті - свободу, а критерієм шастя людини - щастя народу, держави - і навпаки. В наступні століття українці знали педагогічні концепції Руссо і Канта, Гумбольдта, Гердера і Юнга, Гельвеція, Коменського і Локка, Песталоцці і Монтесорі, рахувалися з ними, але вважали: перші учителі людини - батьки, природа, мова, культура, а вони в кожного неповторні. Тому, наголошували Г. Сковорода, Т.Шевченко, М.Максимович, К.Ушинський, М.Грушевський, В.Вернадський, О.Кульчицький, М.Шлемкевич, Г.Ващенко, В.Сухомлинський, педагогіка, освіта також мають бути відповідними передовсім національним умовам Буття та Свідомості. Григорій Сковорода вперше подивився на досконалість світу через досконалість розвитку самої людини, її культуру, розумових і практичних здатностей до праці. За "філософією серця" Памфила Юркевича людина має сприймати навколишній світ, світ суспільного життя у формі своєрідного синтезу чуттєвого переживання, а ядром такого переживання є людське серце. Людина, народ - це характер, що виражається через мету, ідеал та шляхи, принципи їх досягнення, бо "нація без характеру - це кисіль, до того ж - занадто несмачний" (Т.Шевченко). Не тільки "Кобзарем", а й "Букварем" Т.Шевченка, "Книгами Битія українського народу" М.Костомаров, "Історією України-Русі" М.Грушевський і формували характер української людини та нації. З огляду на це й сформувалося кредо: головна мета освіти - формування характерів людей і поколінь, що досягається через синтез виховання й навчання, патріотизму й професійності, багатовікового досвіду народів на грунті національної філософії, розуміння: кожна людина - неповторний світ, специфічно обдарована від природи, і завдання педагога - допомогти пізнати себе., і створити себе, і реалізувати, бо тільки так повністю реалізують себе кожна нація й вселюдство. А педагоги, кажучи словами І.Франка про письменників, мають бути подібними дереву, що корінням виростає з надр нації, а короною сягає висоти вселюдської духовності. "Історія Русів" повернула пам'ять епох і поколінь. Геніальний Тарас Шевченко скристалізував націю як самоусвідомлюючий свою сутність та історичну місію планетарно-космічний феномен. Для Тараса Шевченка синтезований зміст національної ідеї "Нація, вселюдство, Дух і Характер нації, своєрідність і універсальність, філософія серця й гранична напруга волі, закон і демократія, етика і краса, а як підсумок - універсальна єдність джерел людини і життєстворення". (П.Кононенко). Всю історію розвитку національної ідеї у XX столітті можна висловити коротко словами Володимира Винниченка з праці "Відродження нації"': "Мета: національність, засіб: державність..." або ж "Яка то є помилка вважати національне питання поза сферою питань соціальних..." Ми живемо в ХХІ столітті і бачимо, що до мети можна прийти лише за умови, коли нація будує державу, а держава у свою чергу виступає гарантом розвитку нації. Тому перед державою постали нові проблеми: проблема формування української людини та еліти (духовно-політичної, освітньо-наукової, культурно-інтелектуальної). Сутністю національного виховання є національна ідея, її складові:

Свобода - Формотворна енергія характеру - Етика й Естетика - Національна ідея - Пам"ять (досвід) - Свідомість - Воля

Всі ці складові закладаються в свідомості дитини (повинні закладатися) поступово. Сучасні школярі народилися, ростуть і формуються в умовах економічних реформ, соціальної і моральної свободи, інформаційного буму, матеріального збагачення одних і зубожіння інших. Перед нами стоїть проблема формування й плекання не просто особистості, а особистості свідомого українського громадянина. Тому освітня парадигма не лише змінюється, а й наповнюється новим синтезом: інтелектуалізму, раціоналізму, прагматизму з гуманістичною духовністю, а професіоналізму з патріотизмом з огляду на мету. Фундаментом, методологічно-філософською основою, найважливішим засобом та джерелом формування характерів громадян, органічним компонентом усіх ланок та всіх форм системи освіти стає національне виховання, а головною формою вираження його - українознавство. Природно, що інтегруючо-генеруючою системою навчання та виховання у цілісній моделі освіти гімназії може стати людиною та народоцентристське, духовно-гуманістичне українознавство. Гуманістичні ідеї освіти України яскраво втілив великий мислитель, педагог Г.Сковорода: головне для кожного - стати людиною, а це означає - стати собою, шляхом до чого є пізнання й самопізнання, творення і самотворення. Отже,