і цього прагнення лежить віра в нього, що не залежить від того, якого змісту є цей Ідеал. Навіть тоді, коли людина зрікається віри в Бога й оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити, не може не вірити. За висловом М.Бердяєва, відходячи від віри в Бога, людина впадає в ідеологічну утопію, псевдо релігією, класичним взірцем якої була комуністична Ідеологія.
До Ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу, релігія дає відчуття Інтимної близькості до нього. До віри в Творця спонукають людину Великі Таємниці її народження і П смерті. “Ми мусимо серцем почувати свій Ідеал,—писав Іван Франко, — мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього”.
Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри — самого Ідеалу. Власне, тут йдеться про певну ієрархічну систему Ідеалів, але зміст будь-якої такої системи визначається природою Головного Ідеалу, який займає в ній чільне місце. У комуністів ним був Ідеал комунізму, у фашистів — Ідеал нації, в антро пократичному світогляді — образ надлюдини (“супермена”). У християн таке місце — на вершині Ієрархії Ідеалів - посідає образ Творця, що втілює в собі поняття Любові і Добра. “Усякий ідеал, - писав І.Франко, — це синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легких, і традиційних для осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого”.
Не підлягає сумніву, що відповідно до традиційно-релігійного світогляду визнання Бога і віра в Нього є першою і головною передумовою входження нашої сучасної людини у нову для нас, європейську цілісну систему цінностей, яку суспільство кладе в основу виховання. “Є тільки один Ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це Ідеал, що його дає християнство”, — писав К.Ушинський.
Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього поширюється на все життя людини, на її моральну, національну, громадську, родинну та Індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її повсякденний вибір в усіх сферах життя. “Коли душа любить, вона стає подібною до того, що любить”, — наголошує св. Августин. До речі, цю точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К.Юнг, Е.Брому та ін.
У пізнанні предмета нашої віри на велику увагу заслуговує Ідеал Краси, до якого людину скеровує естетичне почуття, що є теж вродженою властивістю людської душі і, на думку К.Ушинського, пов'язане з образом Творця. В основі естетичних почувань є прагнення довершеності. Звідси переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та, як і вона сама, “розлите” по всій системі цінностей. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони (цінності) сприймаються нею як щось більше, вище, ніж лише правило подібні норми і вимоги.
Носієм прекрасного, його “упаковкою” часто виступає мистецтво, “доступне почуттю без посередництва розсуду”. Хоча, звісно, на красу може вказувати не лише воно, а й природа і навіть людські вчинки, якщо вони віддані на службу Високому і Святому.
Добро й Краса завжди йдуть поруч. Краса - чинник конструктивний, мобілізуючий. Власне, ця близькість і породила відомий афоризм “краса врятує світ”. Через красу до добра, від естетики до етики — таким було гасло древніх. І в цьому загальний сенс того мистецтва, яке називаємо духовним — у релігійному сенсі, бо, як уже йшлося, “духи” бувають різними, і мистецтво може служити різним богам.
Якщо сказане вище про природу духовності зорієнтувати у річище традиційно-християнського світогляду, то матимемо підстави дати таке остаточне визначення поняттю духовності: духовність — це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Авторитету Бога і до богоугодна трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії цінностей, що стосуються релігійного, естетичного, морального, національного, громадянського, родинного, особистісного тощо життя людини.
Людина як істота соціальна у своїй поведінці потребує над собою Авторитету. Для того щоб утвердилась людська індивідуальність, людська особистість має усвідомлювати свій зв'язок з началом вищим, ніж вона сама, вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала. Щоб усвідомити себе, людині потрібно визнати і не себе. Якщо ж таке усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на власному “Я”, а згодом відгороджується від світу, замикається у власному гетто. На все, що виступає як “не Я”, вона дивиться зневажливо, бачить його мізерним, жалюгідним, не вартим її уваги. Так формується егоїст, якого чекає важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди навколо нього, не бачать його “величі”, “значущості” і “заслуг”, всі недооцінюють його.
Домінуючий в окремій людині егоїзм стає джерелом “епідемії” антропоцентризму, який, досягнувши “критичної маси”, стає хворобою суспільною, ба, навіть одержує певне обґрунтування у філософії абсолютних прав людини. Все індивідуальне визнається “святим” і недоторканим. Поняття нації, громади, родини зводиться у ранг засобу задоволення Індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж окрема людина.
Альтернативою такого самовиховання і такого життя людини є ситуація, коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові і Добра, трактує це Вище як головніше від власного “Я”. Визнання існування Бога логічно виключає спробу людини обожнювати себе з усіма наслідками такого підходу - гордині, гонитві за владою і впевненості у володінні істиною. Водночас це також веде до визнання рівності людей перед Ним, а відтак і рівності взагалі та до боротьби з расизмом, деспотизмом тощо.