Лекція 9. Тема: “Професійна етика юриста”.

Вперше в науковому розумінні термін “етика” вживається Аристотелем (384-322 рр. до н.е.) (дати біографічні дані Аристотеля) і позначає галузь пізнання, яка вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою.

Під такою назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Хоча і це не остаточний термін, так як з етичною проблемою ми стикаємось всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, це і Ст. Греція і Ст. Китай і Ст. Індія. Слово “етика” з давньогрецької, а в давньолатинській існує слово “мос” з однаковим значенням і тому Марк Тулій Цицерон зі слова “мос” утворює прикметник – “moralis” – мораль.

З часом ці два терміни тотожні але “етика” означає науку, а мораль - це предмет науки етика, реальне явище, що нею вивчається.

Міркуючи над природою моралі як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об’єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його матеріальні моделі, розглядати його 1) як фізіологічний акт чи 2) соціальний феномен, як відтворення певних 3) традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо – і все ж нічого не з’ясувати в його власне моральному єстві.

Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу фрейдівської концепції лібідо і т.п. – і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик.

Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду – скажімо, той або інший поведінковий акт людини – в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу і справедливість тощо.

Не звертаючись до цієї сфери теоретичних і практичних універсацій (найбільш узагальнень, що описують певний стан світу й людського світовідношення загалом), ми не будемо в змозі не тільки з’ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому.

Зазначені універсалії – предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси і випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки науково філософською.

Мораль постає як такий імперативно-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Що це, власне, означає?

По-перше, вказівка на імперативність.

Мораль – це завжди певна вимога, веління, що його висуває перед людиною суспільна думка, або голос власного сумління і там, де такі імперативи відсутні, де від людини нічого не вимагається, - немає й підстав говорити про мораль.

По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином, оцінені, причому саме в зв’язку з виконанням вищезгаданих вимог-імперативів.

Яку я краватку зав’яжу сьогодні, підете на виставу чи в кафе – всів ці життєві обставини, як і безліч інших оцінці не підлягають і елементарна людська тактовність полягає в тому, щоб не тягти мораль туди, де їй робити нічого.

Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвідповідальну – мораль вступає в свої права.

Третій суттєвий момент наведеного визначення пов’язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності.

Потрібна була нинішня глобальна екологічна криза, щоб ми усвідомили просту обставину: природу в принципі врятувати неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини річ, якщо не визнавати за нею статусу самоцінності. Основа – благоговіння перед життям у найрізноманітніших його проявах.

Четвертим з істотних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла – так би мовити, в силове поле напруги між цими протилежними полюсами – й осмислюється в цьому зв’язку.

Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить роль етики доволі актуальною. Нині ми звикли чути про зв’язок демократії й права, але ж не правом єдині живі людська культура і цивілізація, і відомий принцип права “що не заборонено, то дозволено”, не може бути єдиним механізмом налагодження людських стосунків навіть (і особливо) у вільному демократичному суспільстві або ж у суспільстві, яке прагне стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності, отже – робить особливе кричущим йоній нестаток.

Як не прикро, сьогодні нам мало не на кожному кроці доводиться стикатися з невмінням людей вислуховувати один одного, взагалі спілкуватися, навіть підтримувати цивілізовані ділові стосунки.

Від торговельного майданчика до парламенту пишним цвітом буяють неповага до особистості, брутальність, примітивне себелюбство. Природно, що за цих умов для етичної ініціативи відкривається широке поле дії, в організацію і спрямування якої має зробити свій внесок і наука етика.

Важливою як для всього суспільства, так і для кожної родини й особистості сферою впровадження результатів етичних досліджень і санкціонованих етикою моральних норм є сфера виховання.

Етика – не моралізаторство й не читання моралі, наївно вважати, що знайомство з нею зробить погану