2. Внесок Сократа у розвиток етики

Сократ вибирав відомого політичного чи діяча просто відомої людини, після того, як той прочитав свою мову, і Сократ починав задавати свої знамениті питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого співрозмовника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті, і що йому не складе праці відповісти на таке елементарне питання. Сократ задавав свій дійсно елементарне питання (але тільки на перший погляд). Співрозмовник зухвало і знехотя відповідав на нього, Сократ у свою чергу ставив чергове запитання, що стосується усі того ж питання, співрозмовник знову відповідав, Сократ запитував і це доходило до того, що співрозмовник, зрештою, своєю останньою відповіддю суперечив своїй першій відповіді. Тоді розлютований співрозмовник запитував Сократа, а сам те він знає відповідь на це питання, Сократ же зовсім спокійно відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю винятковістю, геніальністю, вибраністю Сократ і прославився.

Сократ при цьому користається грізним і непереможним зброєю-іронією. Сократовская іронія виступає як діалектичну пастку, за допомогою якої повсякденний здоровий зміст виявляється змушеним вийти з усілякого свого окостеніння і дійти - не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної йому самому істини, - ця іронія є не що інше, як форма, властива філософії в її суб'єктивному відношенні до повсякденної свідомості.

Ця іронія здавалася идущей від якоїсь загадкової, демонічної сили Сократа, що ставить його над людьми, як би талановиті і розумні вони ні були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за добродушною усмішкою, у тім, що сам Сократ невразливий. У його мовах, що збивають з користі, увесь час почувається деяка впевненість і обґрунтованість людини, що хоча і не має готової відповіді на свої питання, але знає щось більше, а саме: в ім'я чого йде пошук і як саме його треба вести, що додає його іронії необоримую силу Антея. Ця внутрішня обґрунтованість Сократа виходить також з його переконання про можливість раціонального осмислення і збагнення життя у всіх своїх проявах, у всіх, навіть темних і містичних, сторонах і найтонших рухах людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що у всій строкатості життєвих переживань є щось об'єднуюче, деякий загальний зміст, що може бути виражений єдиною ідеєю, поняттям.

Випробуючи інших на мудрість, Сократ сам аж ніяк не претендує на звання мудреця, воно, на його думку, личить богу. Якщо людина самовдоволено думає, що на усі він знає готові відповіді, то така людина для філософії загиблий, йому нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних понять, нема чого рухатися далі по нескінченних лабіринтах думки. Він почиває на лаврах істини, що на перевірку виявляються зборами самих убогих, плоских представлень обивательської премудрості. Так почитає себе мудрецем виявляється усього лише премудрим піскарем.

" Я знаю тільки те, що нічого не знаю." Це улюблене вираження, кредо сократовской власної позиції." Я нічого не знаю" - це значить, що як би далеко я ні просунувся в одиссеях думки, я не заспокоююся на досягнутому, не обманюю себе ілюзією, що піймав жар-птицю істини. Не будемо забувати, що Сократа супроводжували не тільки захоплені погляди, але і погляди, повні ненависті. Особливо зненавиділи Сократа ті із софістів, що зробили мистецтво доводити праве і неправе своєю професією. Хто заміряється на самовдоволення темних і порожніх людей, той спочатку людина неспокійний, потім нестерпний, і нарешті, злочинець, що заслуговує смерті. Першим напівжартівливим, напівсерйозним обвинуваченням проти Сократа з'явилася постановка в 423 році комедії Аристофана "Хмари". У який Сократ зображується майстром "кривих мов". В один із днів 399 року до н.е.. жителі Афін читали виставлений для загального обговорення текст: "Це обвинувачення написав і клятвено засвідчив Меле, син Мелета, пифеец, проти Сократа, сина Софраникса з будинку Алопеки. Сократ обвинувачується в тім, що він не визнає богів, яких визнає місто, і вводить інших, нових богів. Обвинувачується він і в розбещенні молоді. Необхідне покарання — смерть". Шахраї думки не простили Сократові його іронії, занадто руйнівної для них. У мовах Сократа на суді, з великою художньою силою переданих Платоном, уражає те, що він сам свідомо і рішуче відрізає собі всі шляхи до порятунку, він сам йде назустріч смертному вироку. У його міркуваннях підспудно б'ється думка: раз вуж, афиняне, ви дійшли до такої ганьби, що судите мудрейшего з еллінів, то випийте чашу ганьби до дна. Не мене, Сократа, судите ви, а самих себе, не мені виносите вирок, а собі, на вас лягати незмивне клеймо. Лишаю життя мудрої і шляхетної людини, суспільство себе позбавляє мудрості і шляхетності, позбавляє себе стимулюючої сили, що шукає, критичної, що турбує думки. І от мене, людини повільного і старого( Сократові було тоді 70 років ), наздогнала та, що наздоганяє не так стрімко, - смерть, а моїх обвинувачів, людей сильних і моторних, - та, що біжить швидше, - зіпсованість. Я іду звідси, присуджений вами до смерті, а мої обвинувачі ідуть, викриті правдою в лиходійстві і несправедливості. У порога смерті