У цьому сенсі цікаво зіставити практику осмислення проблеми спадковості у галузі природничих наук і мистецтва. Так, розроблюючи теорію спадковості, генетики, біологи, медики перебували і перебувають під тиском об'єктивної істини і, вивчаючи та пізнаючи її, створюють систему практичних засобів, що сприяють фізичному та психічному удосконаленню людства. Отже, на перше місце, як ми бачимо, вихо-дить об'єктивний чинник наукового знання.

У 70-х роках XIX ст. під впливом пошуків, які відбувалися у межах природничих наук, французький філософ О. КОНТ (1798– 1857) розробив теоретичну концепцію, що отримала назву позити-візму (від лат. рокіііиик – позитивний). Згідно з цією теорією стимулом достовірності знання можуть бути тільки конкретні, переважно природничі науки. Ідеї Конта були переведені в естетико-мистец-твознавчу площину його співвітчизником І. Теном і у подальшому інтер-претовані в художньо-мистецькій практиці Гі де Мопассаном, братами Едмоном і Жюлем Гонкур та Емілем Золя, з іменами яких пов'язують один з найцікавіших напрямів світової культури – натуралізм.

Творчість Е. Золя і передусім його відомий цикл романів «Ру-гон-Маккари» є яскравим взірцем інтерпретації у галузі літератури проблеми спадковості. Починаючи з роману «Кар'єра Ругонів», францу-зький письменник здійснює своєрідний варіант клінічного дослідження «дурної спадковості» на прикладі родини Ругон-Маккарів, нащадки якої розпорошуються по всьому сучасному суспільству, досягаючи різних посад.

Вивчаючи проблему спадковості, Е. Золя йшов принципово іншим шляхом, ніж медик, який би досліджував те саме питання на суто фізіологічному рівні. Письменника насамперед хвилював внутрішній

157

світ його персонажів, морально-психологічний аспект їхніх вчинків, стиль життя, що були зумовлені «дурною спадковістю» героїв.

Сугестивна функція (від лат. 5觧е8Ііо – навіювання) пов'яза-на з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку.

Сугестивне начало чітко простежувалося ще у доісторичному мистецтві, коли перед початком полювання наші пращури «вбивали» тварину, намальовану стародавнім митцем. Вагоме навантаження по-кладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконо-пису й архітектури, адже вважалося, що «собор повинен був стати Біблією для неписьменної людини». При першому наближенні може скластися враження, що сугестивна функція споріднена з виховною. Безперечно між ними існують певні спільні риси, проте ототожнювати сугестивну і виховну функції не можна у зв'язку з тим, що виховна орієнтована на сферу свідомого, тоді як сугестивна пов'язана з поза-свідомим людської психіки. У зв'язку з цим слід зазначити, що не-реалістичні напрями, зокрема експресіонізм і сюрреалізм, у своєму мис-тецтві орієнтувалися саме на сугестивну функцію.

Виховна функція, її специфічною особливістю є наявність в усіх формах суспільної свідомості: релігії, політиці та ін. В мистецтві над-завданням виховної функції є формування цілісної гармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягнення цієї мети.

У структурі арістотелівської тріади функціональності мистецтва виховній функції відведено другу позицію. Тобто вона стала сполучною ланкою між пізнавальною функцією і функцією емоційного впливу.

Логіка функціональної структури Арістотеля зумовлена важливим для філософа концептуальним положенням – теорією катарсису – духовного очищення людини в процесі сприйняття твору мистецтва. Пізнаючи дійсність, художник через систему відповідних художніх прийомів впливає на людину, виховує її, стимулюючи процес емоційного сприйняття твору. Отже, основоположний мистецький принцип:

фактично є рефлексією трьох функцій Арістотеля:

158

Виховна функція безпосередньо пов'язана з процесом активіза-ції емоційно-чуттєвого начала, яке сучасна естетична наука також ототожнює з компенсаційною та комунікативною функціями.

Компенсаційна функція. Ця функція дає змогу людині у процесі сприймання художнього твору пережити ті почуття, яких вона була позбавлена в реальному житті. Надзвичайно показовим тут є фено-мен мелодрами – найпопулярнішого жанру в літературі, театрально-му мистецтві і кінематографі. Сентиментальне начало, емоційно-ро-мантичний настрій, класичний любовний трикутник, чіткий розподіл героїв на позитивних і негативних, – всі ці специфічні ознаки мело-драми, що виконували компенсаційну функцію, зумовили її всесвітній і позачасовий успіх.

Слід зауважити, що мелодраматичне начало завжди було прита-манним українській національній самосвідомості. Так, значна кількість повістей Т. Г. Шевченка має відверто мелодраматичну спрямованість (сюжет про матерів-покриток). Мелодраматична історія рухає сюжет відомого роману О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» і драми-феєрії Л. Українки «Лісова пісня». Мелодрама була чи не найпопулярнішим жанром української драматургії XIX ст.: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» і «Циганка Аза» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка та ін. Тому цілком природно, що поява кінематографа стимулювала нове кінопрочитання як класичних мело-драм – «Циганка Аза» (режисер Г. Кохан), так і творів з мелодра-матичними елементами – «Лісова пісня» (режисер В. Івченко) та «Лісова пісня. Мавка» (режисер Ю. Іллєнко).

Комунікативна функція. Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну пере-вагу над іншими формами суспільної свідомості. До аналізу комуніка-тивної функції (від лат. соттипісо – спілкуюся) прямо чи опосе-редковано зверталися Арістотель, Г. Е. Лессінг, І. Г. Гердер, А. Бергсон, Б. Кроче та інші, надаючи цій проблемі великого значення, адже за-гальномистецький зв'язок

уможливлює саме комунікативна функція.

Існують види мистецтва, в яких комунікативні можливості обме-жені мовним бар'єром. Це передусім література, театр, кінематограф, тоді як архітектура, скульптура, живопис та хореографія «володіють»

універсальним комунікативним кодом. Саме тому «мова» творів Лео-нардо да Вінчі, О. Родена, Ле Корбюзье, М. Лисенка, С. Лифаря та інших була зрозумілою в усіх регіонах світу і подолала часові кордони.

Функція передбачення. Аналізуючи феномен мистецтва, дос-лідники певною мірою торкаються питання чинника часу. Час – найголовніший критерій мистецького твору, зумовлює його довголіття і місце в культурному просторі. В структурі проблеми функціональ-ності часовий момент насамперед пов'язаний з функцією передбачен-ня – «кассандрівським началом». Основою цієї функції мистецтва є давньогрецький міф про дочку Пріама і Гекуби – Кассандру,