Любов як моральна категорія і об'єкт пізнання в етичній думці

Стародавня Греція в першу чергу віддає данину свого світобачення любові як одному з найпотужніших явищ та природно існуючих людських сил. Поступово закладаючи фундамент власної міфології, стародавні греки вводять в сонм олімпійських небожителів найулюбленіших своїх богів Ерота та богиню Афродіту, народжену з піни морської, якої остерігається і сам верховний владика – Зевс. Любов у стародавній міфології, а пізніше і у філософії— невід'ємна частина життя не тільки людини, а й героїв та богів. Любов - велика цінність і великий дарунок долі (богів).

Можливо, починаючи саме з Гомера, любов постає як дієвий чинник ряду суспільних процесів. Любов до Прекрасної Єлени змушує спартанського царя Менелая, не задумуючись про наслідки, використовувати не тільки благочестиві, а й прямо протилежні засоби для повернення звабленої Парісом коханої дружини додому, і розв'язати по суті Троянську війну.

В історії етичної думки поняття любові завжди грало видатну роль. Чи то любов до протилежної статі, чи любов батьків до дітей, а дітей до батьків, або ж свідома любов до Батьківщини, інакше кажучи - відоме всім почуття патріотизм).

Так, у Емпедокла ( 485-425 рр. до н.е.) любов і ненависть виступають як об'єктивні начала, як принципи буття та становлення людини.

Саме з Платона починається антична лінія філософії кохання. По Платону (428-347 рр. до н.е.) любов має дві сторони. З одного боку – чисте натхнення, звільнене від всього чуттєвого і спрямоване переважно на пізнання ідей і вищої з них – ідеї добра, а з другого боку - це пристрасний чуттєвий потяг. У "Федрі" Платон розрізняє ерос лірики та любовного потягу, які можуть, в той же час, переплітатися і співіснувати в гармонійному єднанні. Вперше Платон вживає поняття еротичної краси: "Споглядаючи красу хлопчика... душа захоплюється і отримує тепло, відчуває полегшення від горя і радіє". Філософ у своєму діалозі з Сократом ("Банкет" ("Пир") зображує прекрасний образ Ерота. Платон вказує на дуже давню природу Еросу, без якого людина не уявляє собі повноцінного життя. За келихом вина, вустами Сократа Платон переповідає друзям повчання прекрасної жриці Діотіми, яка під владою любовного ентузіазму неминуче має (за переконанням філософа) підійматися до все більше і більше високих та довершених щаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою коханого, людина, згідно з твердженням жриці (Сократа) послідовно переходить - якщо тільки вона перебуває на правильному шляху до любові, що захоплюється прекрасним тілом. А далі – як вища ступінь – їй відкривається краса душі в її безтілесних образних виразах. Ще вище – на неї чекає краса "прекрасних вчень" і знань. А на самому вищому щаблі еротичного сходження вона пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі.

Ерос Платона є любов до тих меж, коли дві душі вже перестають існувати нарізно, а вплітаються одна в одну, щоб відтворитися "в дітях прекрасних і безсмертних". Було б помилкою стверджувати, що Платон проповідує тільки чисто духовну любов, або тільки любов чуттєву. Він проповідує любов безсмертну, не відаючи (а може – навпаки?), що така любов притаманна тільки богам, в силу їх божественного (вічного) буття. Людство ще не готове до такої любові, яку відніс на божественний Олімп великий ідеаліст. В розумінні любові як вищого призначення Платон намагався узгодити з Еросом і свою теорію пізнання. Окрім того філософ мріяв, очевидно, підсвідомо поєднати тілесну і духовну матерії в одне єдине єство – могутнє і чисте.

Платон в ЛЮБОВІ ДО КРАСИ ЯК ВИЩОГО БЛАГА вбачає вищу мету людського буття. Саме з платонівського трактування чистої любові в тісному поєднанні з чистою красою і з'явився відомий вираз "платонічна любов".

Це вчення Платона разом з наступною концепцією фундатора неоплатонізму Плотіна (205-240 рр. до н.е.) наприкінці античної епохи зайняло не останнє місце в спробах тлумачення природи любові та в намаганнях її філософського обґрунтування. Тільки в Плоті на у явлення про любов набуває яскраво вираженого еротичного характеру з містичним відтінком терплячого чекання екстазу.

В свій час і Арістотель, хоча, й не займаючись детальним вивченням сутності любові, бачить у русі небесних сфер прояв якогось всесвітнього кохання до духовного принципу руху, що розлитий в космосі як нерухомий першодвигун.

Антична етика, напрацювавши чималий матеріал пізнання любові, класифікувала і розграничила певні її види.

Ерос – це стихійна та палка жага володіння улюбленою істотою, що не лишає місця для жалості чи милосердя.

"Аране" (arane) – це потреба в самовіддачі, милостива любов до ближнього, жадання люблячого розчинитися в суб'єкті свого спрямування.

"Філія" (filia) – любов-дружба, любов-приязнь індивіда до другої людини, зумовлена соціальними зв'язками й особистим вибором.

"Сторге" (storge) – любов-прихильність, овіяна духом взаємопотреб і взаємоповаги, властива сімейному характеру відносин.