причетність і духовну приналежність є першоелементом істинного виховання. Як відомо, характерними ознаками ідеалу є ставлення до праці як до духовної цінності людини і особливо бажання трудитися, ставлення до суспільства, суспільного укладу життя народу та інших народів. Як показують дослідження, несформованість духовного і морального ідеалу у дітей і підлітків веде до проявів бездуховності, байдужості, споживацтва в найрізноманітніших сферах, а часто і до прямих правопорушень, карних злочинів, до активізації такого потворного явища, як сатанізм, ідеологічною основою якого є антихристиянство, а також до появлення деструктивних сект на зразок так званого "Білого Братства" тощо.
Ось чому так важливо в ранньому дитинстві, підлітковому та юнацькому віці прищепити дітям любов до рідної культури народу, його мистецтва, звичаїв, традицій та обрядів, виховати повагу до інших народів.
Отже, духовною основою української родини, з одного боку виступає, як і раніше, віра людини, індивіда, особистості (для віруючих) в божественність походження людини та необхідність жити і думати в відповідності з настановами, догмами, звичаями і традиціями християнського віровчення (не зважаючи на конфесії), за будь-яких умов зберігаючи оптимізм, високу моральність та діяльність у сферах, які визначаються як ціннісні, або такі, які можна вдосконалити, з якими можна взаємодіяти.
Коли мораль життя людини не живиться духовністю свого народу, людина втрачає Віру в себе, Любов до самого життя, родини, людей, вона не має Надії на краще майбутнє, продовження роду. Сухе дерево не дає доброго плоду. Недухотворена людина приречена на вічне забуття.
Українська родина і в сучасних нелегких умовах здатна вижити і духовно відродитися, і в цьому її допомагає християнська 2000-літня культура.
§ 2.3. Духовність і виховання у школярів.
Виховуючи свої діти, ми мусимо зауважити,
Що ми їх і для України виховуємо.
О. Кобилянська.
Упродовж останніх десятиліть у суспільній свідомості утверджувалася думка про те, що школа, будучи навчально-виховним закладом, головним своїм завданням має навчання учнів. І її діяльність оцінювали в основному за успішністю дітей та якістю проведення уроків. Щодо оцінки результатів виховної роботи, то тут, як правило, розглядали поведінку та старанність школярів, кількість проведених заходів, а реальний рівень їх вихованості (як і рівень вихованості кожного учня) фактично не вивчали і до уваги не брали.
У сучасних умовах, коли український народ вступив в еру розбудови власної незалежної суверенної держави, школа, яка за словом В. О. Сухомлинського, є колискою народу, здійснюючи єдиний, неподільний, навчально-виховний процес, пріоритетним завданням своєї діяльності має вважати громадянина країни, незалежно від його національної належності. Ідейно-моральною основою виховання мають стати перевірені багатовіковим досвідом духовні надбання українського народу, його мудрість, соціальний досвід.
Виходячи з того, що виховання – це насамперед "вбирання" у себе кожною особистістю духовної культури рідного народу, його національного духу, буття, а виховання і освіта є найважливішими компонентами культури, яка в усьому світі розвивається національними шляхами, основними напрямами розвитку сучасної педагогічної теорії і практики має стати утвердження і розвиток національної системи виховання провідної чесноти культурно-національного відродження.11 Національна система виховання. – К., 1993, - с. 3.
Впровадження у практику національного виховання вимагає уточнення суті, мети, змісту виховання. В. О. Сухомлинський стверджував, що виховання у широкому розумінні – це самовдосконалення і саморозвиток і тим, хто виховує, і тим, кого виховують. Аналіз його генези і суті показує, що у всі часи воно вбирало педагогічну взаємодію, педагогічні впливи і управління. Ще стародавні філософи визначили цінне положення про безпосередній зв’язок виховання, як суспільного явища з управлінням, яке приносить благо народові. Вони стверджували, що успіх суспільства залежить від наявності мудрого "правління", "розумних" законів та системи виховання у державі, "мудрість" якої визначала "благонравіє" народу.
У період переходу від радянської до національної системи освіти і виховання вимагає вивчення і уваги взаємозв'язок національного і вселюдського у вихованні. Радянська школа, поряд з матеріалістичним світоглядом і моральністю, на чільне місце у своїй діяльності ставила "гуманний" принцип дружби народів, в основу реалізації якого була покладена перевага інтернаціонального над національним. Національна школа ставить національне в основу. Тому, на думку її критиків, здатна виховати лише почуття, які розділяють народи. Але це абсурдно, бо чим вища духовність людини, чим глибші пізнання свого рідного, тим благородніше її ставлення до інших національностей.
Софія Русова, доводячи необхідність української школи, писала: "Навчаючись любити і свідомо ставитися до свого люду, до свого краю, ми разом з тим навчаємось шанувати і других людей, що живуть поруч з нами, накладати з ними певні товариські зносини. Культурно, педагогічно поставлена національна школа ніколи не приводить ані до обмеженого безпросвітнього шовінізму, ані до людожерства. Вона викликає свідоме відношення і до своєї людності і до чужих, вона пробуджує зацікавлення в учнях і це зацікавлення тягне їх у щодалі ширші обрії, ставати свідомими діячами у всесвітньому житті всіх народів – братів."11 Русова С. Національна школа // Рідна школа. – 1992. - №2. – с. 59.
Софія Русова вказувала: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки дадуть нові оригінальні самобутні скарби задля вселюдського поступу; воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів."22 Україна. 1991 - № 4. З точки зору нового етнологічного мислення вселюдські цінності не просто сума матеріальних і духовних цінностей всіх народів, і не якесь посереднє їх поняття, а синтез вищих досягнень науки і розуму людства. У сфері моралі – це