Усвідомивши особливе значення гуманітарних занять, Відродження особливо акцентувало на значенні античної спадщини для виховання людяності. Починаючи з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась чітка тенденція вважати класичну латинську і грецьку стародавність, перш за все стародавню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Латинські і грецькі автори розглядались тепер в якості справжніх учителів людяного.

Під "людяним" гуманісти стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людяного. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

2.Проторенесанс

Період з 13ст. до сер. 14 ст. називається Проторенесансом. Ця доба особливо цікава тим, що показує передумови й підґрунтя для подальшого розвитку й розквіту гуманізму в Італії. Ближче вивчаючи художні пам'ятники XІV ст. в Італії, включаючи і літературу, ми наштовхуємося на окремі культурні явища, що своїм швидким ростом і дозріванням, безсумнівно, сприяли надалі появі справжнього італійського Ренесансу. Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) попервах виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XIV ст. передовими мислителями Італії, він швидко поши-рюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV — XV ст.

Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Данте Аліг'єрі (1265—1321). Він вважав людину своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче положення обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини — смертна і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «...Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмерт-но, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призначення лю-дини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною тра-дицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті, ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досяг-нення двох видів блаженства потребувало й різних за характе-ром і змістом настанов — земна роль людини ставала ре-альністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філософії; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським понтифіком.

Данте вважав свободу людської діяльності обов'язковою умовою не тільки посмертного воздаяння, але й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. В трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про благородство особистості, що не залежить ні від знатності, ні від багатства. Благородство людини полягає в Її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божественній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави узяв гору над страхом порушити заборону богів.

Значним кроком уперед є естетична позиція знаменитого філософа і поета Франческо Петрарки (1304 - 1374). Інтерес представляє як доля Петрарки, так і ті елементи нового погляду на життя, що проявилися в нього з надзвичайною виразністю. Його можна назвати як першим індивідуалістом, так і першим гуманістом. М.Корелин, говорячи про Петрарку, називає його три характерні риси: індивідуалізм; звертання до авторитету античної літератури тільки в тому випадку, коли він підтверджує його погляди або дає йому формулу для його настрою; прагнення примирити нові потреби із середньовічним християнством. "Перший гуманіст не бажав поривати з попередньою епохою, замінивши її античною культурою, і прагнув, навпаки, примирити з нею нові прагнення".

Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що покликало до жит-тя і нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Якщо Петрарка призиває звернутись людину до самої себе, то не в останню чергу для того, щоб в глибині душі знайти божество і пізнати його.

На цьому прикладі ми бачимо, що навіть той напрям думки, що здавалось повинен схилитись перед божественними й священними предметами, увесь пронизаний самоствердженням людини. Якщо ж взяти загальний результат цієї епохи, то можна сказати, що не залишалося вже нічого матеріального, що не приписувалося б тут священним предметам. Таке панібратство з віковими святинями стало можливим тільки напередодні зовсім нової епохи, а саме напередодні справжнього й остаточного Ренесансу.

Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де. формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обгрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дозволяє йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: