Йдучи по шляху зростаючого відходу від середньовічної ортодоксії, в епоху Відродження ми насамперед наштовхуємося на чудове явище не тільки в історії італійської культури, але і взагалі в історії європейської культури, як Флорентійська академія, на чолі з неоплатоніком Марсіліо Фічіно. Неоплатонізмом в епоху Ренесансу пронизані твори не тільки Миколи Кузанського, але і майже всіх діячів цієї епохи. Але ніде ім'я Платона не звеличується так, як у Флоренції другої половини XV в. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Перед його погруддям ставилися лампади, і, власне кажучи, він шанувався на рівні з Христом.

Іншим найважливішим діячем італійського Відродження був Піко, правитель республіки Мірандоли. Загальна хвиля неоплатонічного ентузіазму, що відрізняє всіх учасників Флорентійської академії, особливо сильно позначилася на ньому. Людська особистість висувалася на перший план у таких тонах, що були цілком співзвучні хвилям Ренесансу, що зростали в ті часи. Хоча сам Піко зумів все-таки залишитися тут формально вірним середньовічної ортодоксії. Вчення про особистісну активність людини є предметом його спеціального трактату "Про достоїнство людини". У цьому трактаті доводиться, що людина, що представляє собою четвертий, і останній, світ після піднебесного, небесного і підмісячного, є максимальний синтез всіх областей буття, не властивий ніякому з інших трьох світів.

Найголовніше в зазначеному трактаті Піко - навчання про створення людиною самої себе. Він стверджує, що якщо бог є творець самого себе, а людина створена по образу і подобі божій, то і людина теж повинна створювати сама себе. Таким чином, формально Піко рівно нічим не відрізняється від християнської ортодоксії. Однак у період висхідного індивідуалізму подібного роду міркування Піко могли служити тільки прогресові вільнодумства, і нічому іншому.

5.Філологічна культура гуманістів

Як зазначалося вище під "людяним" гуманісти стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людського. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

Не дивно, що звертання до античних авторів як до перших учителів людяного в людині міцно зв'язало ренесансний гуманізм зі словесністю, з культурою слова. Гуманісти зводять поклоніння перед мистецтвом слова на небувалу висоту. Особливий захват визивають у них стиль і склад античних авторів, а разом з тим латинська і грецька мова. Помітимо, що поширенню грецької мови в Північній Італії - одному з головних центрів Відродження - сприяв приплив грецьких емігрантів, що змушені були залишати Візантію після узяття Константинополя турками (1453). Разом з тим філологічна культура гуманістів не звелась лише до відновлення й акцентування того, що було відомо античності. Навпаки в області словесності ними був зроблений крок уперед величезної ваги. Завдяки цьому крокові ренесансний гуманізм можна вважати відкривачем і творцем основ філології як науки. Новий підхід до мови став можливим завдяки вже згаданому відчуттю історичної дистанції, в рамках якої сприймається гуманістами стародавність, в тому числі і стародавні мови. Мова стає предметом рефлексії (тобто міркування, вивчення), а не залишається чимось подібним повітрю, яким дихають, не зважаючи на нього, - так користувалися латинню середньовічні схоласти. Стихія мовної і мовленнєвої творчості - справжня стихія гуманізму Відродження. Поза цією стихією неможливі організація і творення життя відповідно до античних зразків. А саме таким життям прагнуть жити гуманісти. Характерно, що розуміння гуманістами вивчення античної спадщини зберегло своє значення на довгий час. Культура письмового й усного мовлення виходить на передній план і складає невід'ємну і характерну рису ренесансного гуманізму. Високо ціниться витонченість мови, її правильна тональність, уміння привернути увагу співрозмовника і одночасно зачепити і переконливо розкрити теми, в першу чергу не побутові, а піднесені. Піднесеність і урочистість мови гуманістів - характерна її риса, про яку легко скласти уявлення по численних здобутках, що дійшли до нашого часу. У культі мови яскраво виявляється сутнісна риса ренесансного гуманізму - його не теоретична, а в першу чергу практично-життєва спрямованість.

Висновок

Економічною основою Ренесансу є та особлива форма товарно-грошового господарства, що передує капіталістичному виробництву, яке виникло тільки в XVІ ст. На цьому ґрунті виростає міська культура, протилежна культурі монастиря, замка, закріпаченого села й армії, що обслуговує феодальну систему. Гуманізм і Ренесанс були явищем винятково міським. Зовсім безсумнівна та обставина, що міський характер культури Ренесансу і зв'язаний з ним ренесансний індивідуалізм відбилися на всіх шарах тодішньої культури і, зокрема, естетика Ренесансу назавжди залишилася в очах культурного європейського суспільства як естетика індивідуалістична. Але аж ніяк не можна говорити про повну незалежність індивідуалістичної естетики Ренесансу як від середньовічної ортодоксії, так і від античної скульптурної тілесності. Усім цим визначається людина ренесансної естетики по її змісту й сутності. Однак їй була властива і своя власна, теж цілком специфічна духовна структура, що виявлялася