УСІ ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесе-ного у мистецтві. Історія мистецтва знає специфічні жанри для створення схожого ефекту: епопея, гімн, ода тощо, а також ху-дожні системи, ідеал яких побудований на уявленні про підне-сене, наприклад класицизм.

Низьке – категорія естетики, яка відтворює гранична нега-тивні явища дійсності і особливості суспільного та індивіду-ального життя, які викликають у людини співвідносну есте-тичну реакіфо (презирство й зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважа-ють процесу самореалізації особистості. Через це низьке пов'я-зано з проявами бездуховності, аморальної поведінки.

За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого – з трагіч-ним та комічним.

Трагічне та комічне

У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчу-ваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму – це перспектива власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змири-тися з неминучістю залишення земного життя:

УЖ сколько их упало 6 эту бездну, Разверстую вдали.

Настанет день, когда и я исчезну С поверхности Земли ...1

Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзис-тенціальне протиріччя між бажанням жити вічно та немину-чістю смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні. Але як його розв'язати? Чи має людина шанс перебороти смерть? За всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді, віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутніс-тю людської істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості життя, на її сенсові, цінностях, перевагах. Хоча людина поки-дає життя без вороття, вона. залишається жити в живих: куль-тура зберігає все, що пройшло, вона – позагенетична пам'ять людства. УСВІДОМЛЮЮЧИ загибель неповторної індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінце-вою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве – з нескінченним.

У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбе-реження. Трагічний герой – носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприрод-ної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та не-обхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та прак-тичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно оби-рає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різно-му розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:–

за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнен-ня неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мис-тецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;–

за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали бо-жеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, робля-чи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бува-ють страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);–

починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінно-стей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як ство-рені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) – творець особис-того життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.

Головний пафос трагічного – подолання меж людської не-свободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне – це ствер-дження прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформу-льована мета трагічного – катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почут-тям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому ви-являється зв'язок між піднесеним та трагічним: піднесене відрод-жує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страж-дання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуаль-ності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття;

суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв'язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення