Класицисти вважали за необхідне втілення в мистецтво ви-соких ідей: патріотизму, громадянськості, угамування егоїстич-них пристрастей, героїзму.

Багато норм, сформульованих класицистами, не втратили свого значення і згодом. Такі, наприклад, їхні вимоги чіткої характе-ристики типу, стрункості композиції твору, розмежування видів і жанрів мистецтва, ясності мови і послідовності викладу, прав-доподібності і достовірності зображуваного.

У середині XVIII ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції, і насамперед у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких знаходить висвітлення боротьба за політич-ну і релігійну свободу (Вольтер та ін.). В епоху Французької революції у класицизмі набувають розвитку антифеодальні тен-денції (М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид).

Своєрідну інтерпретацію класицизм отримує в творчості Гете і Шіллера – це так званий «веймарський класицизм».

Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд Ефраїм Аессіш (1729– 1781) – німецький філо-соф-просвітитель, драматург, естетик, теоретик мистецтва і літе-ратурний критик. Пафосом естетичних поглядів Лессінга була боротьба за створення демократичної національної культури. Він виступав за зближення мистецтва і літератури з життям, звільнення їх від оков аристократичної нормативності. Мистец-тво, за Лессінгом, є імітація природи. У противагу принципу ідеалізації, імітації антиків, що у німецькій естетиці Просвітниц-тва стверджував І.-І. Бінкельман (1717–1768), Лессінг тлума-чив імітацію природи широко, як пізнання життя. На відміну від просторових мистецтв, де предметом зображення є тіло з його видимими властивостями, у поезії за допомогою слова пе-редаються дії, що розвиваються у часі. Живопис більше ідеалі-зує, поезія ж глибше розкриває пристрасть, боротьбу, індивіду-алізує, вона спроможна охопити життя у всьому його багатстві. В основних естетичних творах: «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» (1766), «Гамбурзька драматургія» (1767–1769) Лессінг фактично підбив підсумок естетиці класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.

Лессінг залишався на позиціях «практичної» естетики, уза-гальнював практику художнього розвитку свого часу.

У філософській естетиці в епоху Просмтництва також відбу-вається важлива подія, а саме: в наукову термінологію уводиться власне термін «естетика», що означає «сприймати за допомогою почуттів». Естетика як самостійна дисципліна виділяється в сере-дині XVIII ст. О. Баумгартеном. (1714–1762). У 1750 р. виходить перший том написаного ним латинською мовою трактату «Есте-тика», перший параграф якого говорить: «Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити ана-логічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання».

До сфери естетичного Баумгартен відносить усі компоненти системи неутилітарних взаємовідносин людини зі світом (при-родним, предметним, соціальним, духовним), у результаті яких він відчуває духовну насолоду. Суть цих взаємовідносин зводить-ся або до певного змісту, що чуттєво сприймається у формах, або до самодостатнього споглядання певного об'єкта (матері-ального чи духовного). Духовна насолода свідчить про надрозу-мове вбачання суб'єктом у естетичному об'єкті сутнісних основ буття, таємних істин духу, невловимих законів життя у всій його цілісності і глибинній гармонії, про здійснення, зрештою, духовного контакту з Універсумом, про прорив зв'язку часів і хоча 6 миттєвий вихід у вічність або, точніше, про відчуття себе причетним до вічності. Естетичне виступає, таким чином, пев-ною універсальною характеристикою всього комплексу неутилі-тарних взаємин людини зі світом, заснованих на вбачанні нею своєї споконвічної причетності до буття і до вічності, своєї гар-монійної вписаності в Універсум.

Закладені Баумгартеном основи філософської естетики роз-вивалися потім в естетичних системах І. Канта і Г.В.Ф. Гегеля.

Іммануїл Кант (1724–1804) – фундатор німецької кла-сичної філософії. В естетичних поглядах так званого «докритичного» періоду розвитку його філософії (до 1770 р.) головна увага приділяється переживанням людини (трактат «Спостереження над почуттям піднесеного і прекрасного», 1764). У 1770-і роки Кант сформулював два найважливіших естетичних поняття: «ес-тетична видимість» і «вільна гра». Першим поняттям він позна-чив ту сферу дійсності, що чуттєво сприймається, де існує краса, другим – специфічну її особливість: двоїсте існування, тобто існування одночасно у двох планах – реальному й умовному. Насолода мистецтвом, за Кантом, – це співучасть у грі.

Головний естетичний твір Канта так званого «критичного» періоду – «Критика спроможності судження» (1790). У ньому в єдине ціле зв'язуються естетичні погляди зрілого Канта. Ос-новна категорія його естетичної системи – доцільність, що ро-зуміється як гармонійний зв'язок частин і цілого. Твори мис-тецтва, за Кантом, як і творіння природи, мають органічну струк-туру. Естетична спроможність судження виявляє суб'єктивну доцільність у мистецтві, що проявляється в категоріях прекрас-ного і піднесеного. Аналіз прекрасного будується у Канта відпо-відно до класифікації суджень за чотирма ознаками: якості, кількості, відношення і модальності. Звідси чотири визначення прекрасного: предмет незацікавленого благовоління називається прекрасним; прекрасне те, що усім подобається без поняття; краса – це форма доцільності предмета без уявлення про його ціль;

прекрасне те, що викликає благовоління із силою необхідності. Кант, таким чином, зв'язав судження про прекрасне із «незаці-кавленим» задоволенням від споглядання естетичної форми.

Але незацікавленість і безцільність відносяться, за Кантом, тільки до «чистої» краси; головний же вид краси – «супутня». Саме в ній реалізується ідеал. Вона припускає і мету, і інтерес. Такого роду краса є «символ морально доброго», «вираження естетичних ідей», що дають імпульс до пізнання, не зливаючись із ним.

Суть піднесеного, за Кантом, – у порушенні звичної міри. Воно виступає мірилом моральності. Судження про піднесене потребує культури – розвинутої уяви і високої моральності.

Для творчості, як вважає Кант, потрібний геній.