Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викла-дена його концепція духовної красоти. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси, що мала винятково формаль-ний характер. Там красоту вбачали в пропорції, тут – ще й у вираженні душі. Сократ зв'язав прекрасне з людським тісніше, ніж це можна було спостерігати у піфагорійців, що бачили красу скоріше в Космосі, ніж у людях. Сама ж думка про духовну красу не була архаїчною, вона з'явилася тільки в класичний пе-ріод. Але в пізніших естетичних системах обидва мотиви – краса форми і краса душі – знаходили сильне і живе виражен-ня, що одержало назву калокагатії – єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

Такий потужний крок у розвитку естетичних ідей антич-ності зробив великий давньогрецький філософ Платон (427– 347 до н.е.).

Згідно з Платоном, чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зни-кають, і вже в силу цього не являють собою сутності буття. Справжнє буття властиве лише особливого роду духовним сутностям – «ви-дам» або «ідеям». «Ідеї» Платона – це загальні поняття, що пода-ють собою самостійні сутності, верховною ідеєю є ідея блага-Питання естетики піднімаються у багатьох творах Платона – «Гиппій Більший», «Держава», «федон», «Софіст», «Пир», «За-кони» та ін. Прекрасна ідея протиставляється Платоном чуттє-вому світу, вона знаходиться поза часом і простором, не змінюєть-ся. Оскільки краса має позачуттєвий характер, то вона осягаєть-ся, за Платоном, не почуттями, а розумом. Ця ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва. Відомо, що попередники Платона розглядали мистецтво як відтворення дійсності через імітацію. Так підходили до мистецтва Геракліт, Сократ. Платон також говорить про імітацію чуттєвих речей, що самі, проте, є відбитками ідей.

Художник, що відтворює речі, відповідно до поглядів Плато-на, не піднімається до розуміння істинно існуючого і прекрас-ного. Створюючи витвір мистецтва, він лише копіює чуттєві речі, які, у свою чергу, є лише копіями ідей. Виходить, зображення художника є не що інше, як копії з копій, імітації імітацій, тіні тіней тощо.

Як повторний відбиток, як відбиток відбитого, мистецтво, за Платоном, позбавлене пізнавальної цінності. Більше того, воно брехливе і перешкоджає пізнанню істинно існуючого світу. У аналогічному плані Платон розглядає і творчий процес. Він різко протиставляє художнє натхнення пізнавальному акту. Натхнен-ня художника ірраціональне, протирозумне. Характеризуючи творчий процес, Платон користується такими словами, як «нат-хнення» і «божественна сила». Поет творить «не від мистецтва і знання, а від божественного визначення й одержимості».

Платон, таким чином, розвиває містичну теорію поетичної творчості. Відповідно до цієї теорії, художник творить у стані натхнення і одержимості. Платон не обмежується загальним розбором категорій прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його цікавить і соціальний бік естетично-го. У діалозі «Держава» Платон вважає, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній державі. Проте він допускає витвір і виконання гімнів богами, оскільки вони збуджують мужні і гро-мадянські почуття.

Одним із найвизначніших критиків платонізму був Арісто-тсль (384–322 до н. е..). Він детально проаналізував платоні-вську теорію ідей і дійшов висновку про її неспроможність.

Питання естетики обговорюються Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою», дійшов до нас у неповному і недостатньо обробленому вигляді. «Поетика» Арістотеля є узагаль-ненням художньої практики свого часу і, так би мовити, склепін-ням правил для творчості, тобто носить певною мірою норматив-ний характер. На противагу Платонові, що переважно схиляється до умоглядного, абстрактного трактування естетичних категорій, Арістотель, навпаки, виходить завжди з практики мистецтва.

Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами пре-красного, за Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації (з грец. – ми-мссгіс). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації:

у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук – засіб для музи-ки і співу; фарби і форми – для живопису і скульптури; ритмічні прямування – для танків; слова і метри – для поезії.

Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування (поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (жи-вопис і скульптура). Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва на роди і види, в основу якого кладеться особливість об'єктів і форма імітації. Він описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма поділяється на коме-дію і трагедію. Трагедія, за Арістотелем, впливає таким чином, що збуджує співчуття і страх, вона очищає ці пристрасті (з грец. – катарсис – очищення). Арістотель називає катарсис ціллю тра-гедії. Відповідно до орфічно-піфагорійських уявлень, катарсис відбувався за допомогою музики. Арістотель розділяв цю точку зору, класифікувавши тональності на етичні, практичні і нади-хаючі. Останнім він і приписував спроможність викликати роз-рядку почуттів і очищення душі.

Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу твор-чого процесу. У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення художніх творів, а також їхнє сприй-няття є, за Арістотелем, інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв'язок творчого процесу з пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання, то воно, на думку Арістотеля, базується на радощах упізнавання. Отже, з його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається