Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв'язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

У післякласичний (елліністичний) період Космос як основ-ний об'єкт античної думки трактується вже у світлі суб'єктив-них людських переживань. Міра, ритм, гармонія та інші кате-горії естетики з відокремлених і абстрактно загальних схем кос-мічного буття все більше перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини. Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності – стоїки, епікурейці, скеп-тики та ін.

Доба середньовіччя. Традиції античної естетики після роз-паду античного світу продовжували розвиватися у Візантії. Візан-тія як держава виникла в IV ст. і перестала існувати в середині XV ст. феодалізація Візантії супроводжувалася повсюдним ут-вердженням християнства, що формувало і відповідну культуру. Її релігійний характер мав величезне значення для подальшої долі європейської культурної традиції.

Християнство не «придумало» свої ідеали, а почерпнуло їх із соціальної дійсності й освятило ім'ям Бога.

Початкове християнство висуває нові духовні ідеали й ос-новні принципи моральності – рівність і братерство усіх лю-дей, любов до ближнього як відбиток божественної любові до людини, заради порятунку якої Христос приніс себе в жертву.

Християнство висунуло вчення про те, що умовою порятунку і знаходження благодаті є не зовнішнє, а внутрішнє діяння.

У відношенні до античної культури один з філософських на-прямків цього часу відбивав позицію повного неприйняття культу-ри «доби цієї» визначною частиною ідеологів початкового хрис-тиянства. Для найяскравіших представників цього напрямку – Татіана, Тертулліана, папи Григорія І та ін. антична культура – це «утвір диявола», гідний лише того, щоб його викривати як згубну помилку.

" 3 самого початку цій традиції християнської культури про-тистоїть Юстин, за яким слідують Климент Алсксандрійський, Ориген, Боецій. Це були діячі того раннєхристиянського періоду культури, коли почалося активне формування основних ідей і принципів власне візантійської естетики (І–Ш ст. н. е.). Розви-ток цих ідей знайшов відображення у видатному пам'ятнику філософської думки раннього середньовіччя – Ареопагитпках.

Ареопагитиками називають зазвичай чотири твори: «Про бо-жественні імена», «Таємниче богослов'я», «Про небесну ієрар-хію», «Про церковну ієрархію», що були подані на Константи-нопольському соборі 532 р. нібито як твори св. Дионісія – напівміфічного діяча раннього християнства, сподвижника апо-стола Павла. (У естетичній літературі його частіше називають Пссвдо-Аионісіем Ареопаги-то м.) Ці твори були канонізовані і зробили значний вплив на всю середньовічну філософію.

Концепція прекрасного, що розвивається в Ареопагитиках, містить у собі такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про любов. Ці елементи були запозичені з античної естетики. У цьому творі досягнуто поєднання онто-логії, гносеології й естетики; естетика подається як вчення про божественну красу і розуміння Бога.

На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ розумівся піздньоантичною естетикою як носій особливого, не-дискурсивного знання. При цьому на перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і по-значення об'єкта.

Климент Александрійський першим із християнських пись-менників зробив вчення про образ головним пунктом своєї світог-лядної системи. Образ починає грати в нього роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи. Бог – вихідний пункт образної ієрархії, першообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією, максимально ізоморфним, схо-жим до нього практично в усьому, є Логос. Це ще невидимий образ, що чуттєво не сприймається. Цим образом (із волі само-го Логосу) виступає розум (або душа) людини. Сама людина стає тільки третьою репрезентацією Бога. Це матеріалізований, візуально і тактильно відчутний образ, який дещо відображає першообраз. І зовсім далеко відстоїть від істини четвертий ща-бель образів – витвори образотворчого мистецтва, зокрема ста-туї, зображення людей або антропоморфних богів.

У період іконоборства (726–84Э) проблема образа обгово-рювалася в якості найважливішої проблеми духовної культури.

Супротивники ікон спиралися в основному на біблійні ідеї про те, що Бог є дух і його ніхто не бачив, і на вказівку «не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі насподі, і що у водах нижче землі» (Втор. 5, 8). Іконоборці відхиляли насамперед антропоморфне зображення Христа.

Серед захисників зображень був відомий візантійський бого-слов, філософ, поет Іоанн Аамаскін (700–750). Ним була напи-сана перша в той період розгорнута апологія релігійних зобра-жень, що містила докладну теорію образа. У своїх «Трьох захис-них словах проти отвергаючих святі ікони» Іоанн Дамаскін до-водить, що ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Тому, коли люди вклоняються іконі, вони чинять вкло-ніння не матеріалу, з якого виготовлена ікона, тим самим – не ідолу, на що вказували іконоборці, а тому, хто зображений, тому що честь, яка віддається образу, переходить до першообраза. Іоанн Дамаскін розрізняє шість видів образів.

Перший вид – образи природні, тобто такі, що виникли «за природою», таким, зокрема, є син стосовно свого батька. Пер-шим «природним» уявою невидимого Бога є його Син.

Другий вид – це задум усього універсума в Бозі, тобто іде-альний прообраз усього світу в його історичному розвитку. Ця думка про світ називається приреченням.

До третього виду Іоанн відносить образ, створений Богом «за подібністю», тобто людину.

Четвертий вид – це символічні й алегоричні образи.

П'ятим видом є знакові образи.

Шостий вид образів – зображення. Цей вид насамперед скла-дається з миметичних зображень, проти яких виступала партія іконоборців.

Візантійська естетика по-новому створює систему естетич-них категорій, відмінну від античної. Вона менше приділяє ува-гу таким категоріям, як гармонія, міра, що лежать в основі ан-тичної естетики. Набагато більшу популярність мала категорія піднесеного – «велич душі». Ця