Західна гілка християнства – римсько-католицька церква – вирішувала ту ж задачу засвоєння античної культурної спадщини. Рішення цієї задачі випало на долю так званих батьків і вчителів західної церкви, що прийшли на зміну апологетам пер-ших сторіч християнства.

Першість серед них належить Августину (Аврелію Августи-нові Блаженному) (354–430). Про життя цього визначного «батька церкви» ми дізнаємося з автобіографічної «Сповіді», у якій він розповідає не тільки про своі філософсько-релігійні, але і про естетичні шукання.

Августин розрізнює прекрасне і відповідне як базові кате-горії естетики. У розумінні Августина прекрасне цінне само по собі, у відповідному ж присутні моменти користі, доцільності. Прекрасне, вважає Августин, є належним само по собі, відповід-не – лише стосовно чого-небудь. Прекрасному протистоїть «га-небне і потворне», тоді як протилежністю відповідного є «нед-бале». Таким чином, Августин відокремлює від прекрасного моменти користі, доцільності, що складають поняття «відповід-не». Якщо така поляризація була неможлива в античній есте-тиці, де практичні цілі включалися у сферу краси, то середньовічна естетика починає з цього самого поділу. Центральним пунктом естетики Августина є поняття «єдність». Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. У Августина поняття «єдність» слу-жить засобом подолання захоплень вченням про трагічну роз-двоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми. Пре-красне єдине, тому що єдине саме буття.

Аврелій Августин у головному своєму творі «Про град бо-жий» продовжив роботу ранніх християнських апологетів і ство-рив цілісну філософію історії і культури. В основі його філософії культури лежить протиставлення «двох градів» – божественно-го і земного.

Філософія культури Августина висуває блаженство в якості головного ідеалу і межі людського існування. Сутність блажен-ства складає безкінечне, нічим не обмежена насолода абсолют-ною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо і вищу Красу як щось єдине і неподільне.

У період раннього середньовіччя гостро відчувалася потреба в систематизації і класифікації естетичної термінології, успад-кованої від античності. Цю задачу взяв на себе їсидор Севильсь-кий. Іоанн Скот Ериугена (IX ст.) перекладає на латинську мову твори Псевдо-Дионісія Ареопагита, що впливали на всю захід-ноєвропейську естетику середньовіччя. У пізньосередньовічний період з'являються спеціальні естетичні трактати в складі великих філолофсько-релігійних склепінь (так званих сум); підви-щується теоретичний інтерес до естетичних проблем, що особ-ливо характерно для мислителів XII–XIII ст., що створили так звану монастирську естетику з властивою для неї простотою й ідеєю заглибленості у споглядання внутрішньої краси. Бсрнар Клєрвоськигї (1090– 1153), Гуго Сен-Бікторськіш (1096– 1141) та їхні послідовники багато уваги приділяють видимій красі і мистецтву. У їхніх творах сполучилися елементи містики і пан-теїзму, а також переконання в існуванні особливої незримої кра-си. Гуго Сен-Вікторський учив про два види красоти: вищої – незримої, і нижчої – зримої, що є відбитком вищої краси. Гармонія і красота розуміються ним як єдність взаємовиключ-них протилежностей, як об'єднання в одному цілому контрастів.

Схоласти XIII ст. Альберт Великий, Фома Аквінськпй та ін., спираючись на ідеї середньовічної естетики попередніх пері-одів і використовуючи арістотелівський метод філософської дефініції, завершили систематизацію середньовічної естетики. Прекрасне було визначено як те, що «подобається саме по собі», доставляє насолоду в процесі неутилітарного споглядання речі. Краса осмислюється як злиття і просвічування «форми» (ідеї) речі в її матеріальному образі (Альберт Великий).

Найбільш яскравим представником середньовічної естетики є Фома Аквінськіш (1225/26–1274). За допомогою синтезу арістотелізму і християнства він обґрунтовував християнське віро-учення, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці він розробляв вчення про форму і сутність. Всяке існуюче – як одиничне, так і божественний абсолют – складається із сут-ності й існування. У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпа-ки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, тому що не випливає з їхньої одиничної суті.

У розумінні сутності й існування Фома Аквінський викорис-товує категорії Арістотеля – матерія і форма. Матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Існуючим, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які віддільні від матерії, входять до пасивної матерії. Роз-ходження між матеріальним і духовним світом виявляється в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, у той час як духовне має лише форму. Тим самим Фома Аквінсь-кий кладе початок обговоренню проблем художньої форми.

Починаючи з XI ст., у Західній Європі з розвитком виробничних сил центр ваги громадського життя переміщається в міста, у яких виникає новий тип міської культури. У цей час у Європі з'являють-ся університети, що стають центрами культури й освіти. Вони по-ступово витискують з культурного життя монастирські школи.

Особливу роль у міській середньовічній естетиці відіграє ос-мислення тогочасної художньої практики і формування відповід-них норм художньої творчості.

У XIII ст. Вітелло у своєму творі «Перспектива» ввів у середньо-вічну естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956–1039) – теорію зорового сприйняття, питання геометричної і фізичної оптики. Згодом ці ідеї захопили теоретиків і практиків мистец-тва Відродження. Мистецтвознавчий напрямок у середньовічній естетиці пов'язаний зі спеціальними трактатами з поетики (так звані «Поетрії») і музики. Їхні автори спиралися не на тогочас-ну практику мистецтва, в основному на античні теорії з поси-ленням акценту на власне естетичному їхньому боці. Головним у поезії вважався зміст, проте автори «Поетрій» приділяли більше уваги питанням форми, розрізняючи форму зовнішню і внутрі-шню. У центрі багатьох «Поетрій» була нова естетична катего-рія – «добірність».

Принципово новою явилася теорія контрапункту, що обгрун-тувала принцип поліфонії в музичній практиці.