У естетичних вченнях середньовіччя знайшли відбиток нові у порівнянні з античністю процеси в розвитку культури.

Значною мірою ця естетика була теологічною, відзначалася абстрактністю, спекулятивністю, носила яскраво виражений схо-ластичний характер. Вона обґрунтовувала, узагальнювала теоретичні положення про мистецтво, що знаходиться під безпосереднім впли-вом церкви. Світське мистецтво знайшло в ній слабкий відбиток.

Теорія двох реальностей, властива середньовічній свідомості, лежить в основі як художнього світовідчуття, так і в цілому середньовічного мистецтва. У середньовічній художній культурі земний світ є символ світу позачуттєвого, на пізнанні якого і зосередилася середньовічна естетика.

Епоха Відродження. Період формування капіталізму в Західній Європі, що прийшов на зміну добі середньовіччя, одер-жав назву Відродження.

Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Энгельс писав: «Це був найбільший прогресивний переворот із усіх пережитих до того часу людством, епоха, що потребувала титанів і яка поро-дила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багато-бічністю і вченістю»1. Люди цієї епохи не стали «рабами поділу праці», відрізнялися універсалізмом інтересів, для них харак-терно те, що вони майже всі живуть у гущі інтересів свого часу, беруть живу участь у практичній боротьбі, стають на сторону тієї або іншої партії і борються, хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом. Звідси та повнота і сила характеру, що роблять їх суцільними людьми»2.

Якщо для середньовічної теології тільки Бог був єдиним пред-метом, гідним високої думки, то тепер його місце займає люди-на. Вона визнається прекрасною або такою, що прагне до краси, за зразок якої береться мистецтво і філософія античності, нано-во відкриті, відроджені. Звідси і назва епохи – Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р. у «Життєписах» художників, складених італійцем Джорджіо Базарі (1511–1574).

Церкві не вдається протистояти духові часу. Наступає епоха Реформації, приводом до якої став сміливий виклик, кинутий М. Лютером у 1517 р. католицькому Риму, що погряз в роз-коші, брехні і лицемірстві. Реформатори потребували релігії, що доходить до серця і розуму, що говорить у кожній країні на своїй національній мові, а не на латині. Переклади Біблії націо-нальними мовами стали важливим чинником у становленні на-ціональних культур.

Відродження означало спробу створити нову, світську куль-туру, що протиставляє себе феодально-церковній культурі се-редньовіччя.

Гуманісти сформулювали нову концепцію людини. Якщо цер-ковна ідеологія всіляко обмежувала людину, підкреслюючи її слабкість, то гуманісти славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Гуманісти вивчають Платона, Арістотеля, Плутарха, Лукіана, переклада-ють Архімеда, знайомлять суспільство з вченням Лукреція. Особ-ливо багато уваги приділяється збиранню, вивченню і коменту-ванню пам'ятників античного мистецтва.

Проте неправильно було б уявити, що Відродження зверну-лося до античності через голову середньовіччя, нічого від нього не сприйнявши. Самі гуманісти – Ф. Петрарка (1304–1374), Дж. Піко дслла Мирандола (1463–1494) та ін. – розуміли свою діяльність як синтез світової думки, не випадала із нього і спадщина християнської культури.

Християнство, що перенесло центр уваги на духовні цінності, привчило бачити у внутрішньому світі людини більшу глибину, ніж та, що її знала античність, і яку тепер потрібно було напов-нити істинно гуманістичним змістом. Людина осягала себе, відкриваючи в собі спроможність і потребу любити. Вже серед-ньовічна лицарська поезія обирає об'єктом любові і поклоніння не Бога, а людину – жінку, зробивши її основною темою рене-сансної лірики з її культом любові, дружби в книгах Данте Аліг'єрі (1265–1321) і Ф. Петрарки, збірниках сонетів П'єра де Ронсара (1524–1584) і Кільяма Шекспіра (1564–1616).

Дуже могутнім в епоху Відродження був вплив народної куль-тури, теорію якого створив відомий російський філософ і літе-ратурознавець М.М. Бахтін. Він довів, як, усупереч церковній догмі, народна свідомість не переставала жити язичницьким радісним відчуттям земного буття. Народний сміх у різноманітній за жанрами сатиричній літературі мав двоїсту природу, тому що він не тільки розумів пороки, але й підтверджував цінність самого життя, право людини насолоджуватися ним.

Цей сміх звучить у книзі Джованні Боккаччо (1313–1375) «Декамерон» (1350–1353), яка започатковує багату новелістичну традицію: жанр із його схильністю до гострої інтриги, що зоб-ражує різноманітні пригоди, давав можливість показати люди-ну діяльною, спритною, такою, що зацікавлено вдивляється в барвистий світ. Новелістика Відродження стала своєрідною літе-ратурною лабораторією, у якій наново перевірялася у процесі переказування вся попередня література.

Кругозір людини знаходить перспективу. Не випадково в живо-писі вона, забута з часів античності, стала відкриттям саме цієї епо-хи. Середньовічне площинне зображення відповідало погляду, що поспішав від земного звернутися до небесного, де світ розташовував-ся у свідомості нібито вертикально: від пекельних глибин до райсь-кого блаженства на небі. Тепер людина напружено вдивляється у дійсність, що перестала здаватися лише знаком якихось вищих, по-тойбічних цінностей, але й має свою власну мальовничість і глибину.

Ідеї гуманізму сформували передумови для нового розквіту мистецтва, що відродило античні традиції художнього утверд-ження живої, чуттєвої, вільної людини.

Художники цього часу рішуче поривають зв'язки з ремісни-чими цехами, із яких вийшли, де одержали фахові навички. Це період остаточного відділення мистецтва від ремесла, початок фахового поділу в самому мистецтві.

У першу чергу це стосується мистецтва поезії. Першу поети-ку в епоху Відродження створив італієць Марко Ієронім Вида (1485–1566). Його поетика написана латинською мовою, іміту-ючи Горація, носить нормативний характер. Проте праця Вида не стільки перейнята турботою про створення правил поетич-ної творчості,