Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються наступній культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів.

Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження стихійно наштовхувалися на діалектику загально-го й одиничного стосовно художнього образу. Як уже зазначало-ся, гуманісти шукають рівновагу між ідеалом і дійсністю, прав-дою і фантастикою. Так само спрямовані їхні пошуки взаємо-відносин між індивідуальним і загальним.

Діалектичне трактування образу обумовлене тим, що сам про-цес пізнання тлумачиться гуманістами також діалектичне. Гу-маністи ще не протиставляють почуття і розум. І хоч вони ве-дуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не висту-пає в них односторонньою, математично розумовою категорією, він ще не протиставлений чуттєвості.

Епоха Відродження принципово змінила положення мистец-тва в суспільстві. Соціальний статус мистецтва як осередку ду-ховного життя зробив його головним чинником розвитку куль-тури. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально-філософською думкою. Зросла роль культури, насамперед її світських форм, склалася ситуація єдності духовного життя сус-пільства, коли мистецтво включається в процес формування яв-ного суспільного ідеалу. У свою чергу, такий духовний зміст впли-нув на всю систему формотворчих елементів мистецтва.

Естетика Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу абсолютизації позасвітової бо-жественної особистості в середні віки, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютно-му самоствердженні особистості. У цьому проявилася супереч-ливість культури, що відійшла від антично-середньовічних абсо-лютів, але в силу історичних обставин ще не знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.