Отже, ніч могутніша, “природніша”, “космічніша” від дня, тому вона й більш відповідна для найважливіших священних текстів і подій язичництва. Не дивно, що світ замовлянь – це світ нічний, підкреслено архаїчний і впливовий у вимірах людської долі.

Безперечним доказом архаїчності замовлянь слугує відсутність у них композиційного зображення світу, причинно-наслідкового сюжету, часової послідовності подій. А все це є наслідком відсутності центрування світобудови.

Встановивши архаїчність замовлянь, маємо право розглядати їх як одне з джерел пізнання особливостей слов'янського світовідчуття і світорозуміння. В контексті нашого дослідження важливо знайти витоки поняття “краса” на східнослов ' янському грунті. Серйозну допомогу у цьому пошуку може надати дешифрування символів замовлянь, особливо цікавими для нас є символи кольорів. Адже саме слово “красний” початково означало “кольоровий” і ширше : “позначений кольором”, “прикрашений”.

На перший погляд, здається, що колір – явище природне і не залежить від людського світобачення. Але історія людства засвідчує протилежне. Різні епохи і культури ділять спектральну шкалу по-різному і надають її ділянкам різної ваги. Одні кольори виглядають узагальнено, нечітко, інші вирізняються й активно символізуються.

У замовляннях колір автономний. Білий кінь і рудий кінь – це не два варіанти коней, а зовсім різні за своїми символіко-магічними можливостями об'єкти (Білий кінь – знак присутності божества або володаря стихії, рудий кінь – домашня худоба). При цьому в найбільш “дійових” магічних ситуаціях фізичне значення кольору взагалі починає зникати. Колір стає символом некольорових відносин. Він уже не описує предмет, а приписує йому різні функції. Це стосується не всіх кольорів, а лише тих, що були освоєні людиною символіко-магічно раніше від інших. Для замовлянь такими кольорами є червоний, золотий, білий, чорний. У міфах, ритуалах, замовляннях, загадках, магічних казках відзначено, що найперший кольоровий символ у людській культурі - червоний колір. Червона вохра простежується від неоліту. Найімовірніше, що в первісних ритуалах вона заступила кров.

У коментарі до уже згаданої нами збірки українських замовлянь наголошується, що перенесення значення “червоний” на слово “красний” не було випадковим. Червоний колір посідає верхнє місце спектральної шкали, за ним ідуть оранжевий і жовтий. “Попереду” від червоного може бути лише білий як злиття всіх кольорів. Оранжево-жовта символіка в слов ' янському язичництві була поглинута золотою символікою. “Потойбічний”, всеохоплюючий білий колір (власне, вже не колір, а світло) увібрав у себе відповідну “потойбічну” символіку. Червоний колір, віддавши царственність золотому, а цілокупність – білому, залишаючись невіддільним від тілесної символіки крові, взяв на себе значення священності земної, явленої у теплі і красі. Червоний колір зблизився з поняттям красивого (аж до того, що значення кольору витіснило в слові “красний” вихідне значення краси). Так само невипадково пов ' язаний він і з поняттям “ласки”, прихильності, любові до навколишнього світу. “І “першоестетика”, і “першоетика” архаїчного всесвіту початково виростає саме з переживання ладу як найвищої гармонії світу: його форм (краса) і його відносин (добро). Паронімічні пари “Красний – ясний”, “красний – прекрасний” розкривають цю символіку доброго, прекрасного, світлого, узгодженого і прихильного до людини всесвіту“. ( 8 )

Прагнення до гармонії між людиною і світом, передусім, реалізувалось у принципі природовідповідності, що став одним з основних принципів виховання дітей у дохристиянський період. Ідея природовідповідності чітко простежується в українській народній педагогіці. Природовідповідність полягає у сприйнятті людини – об'єкту і суб'єкту виховання – як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання – дитинство й підлітковий вік, коли психіка гнучка й податлива: ”Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале”, “З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш”), його індивідуальні особливості ( “У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей”).

Народна педагогіка східних слов'ян прагнула гармонізувати стосунки дитини з природою. Ця вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно. Передусім це стосується виховання дбайливого ставлення до природи, зокрема до землі. Земля-мати – образ-тотем. Язичницькі вірування забороняли бити палицею по землі, особливо напровесні. Вважалося, що у цей період земля народжує хліб і дає життя усім рослинам. З поширенням християнства це язичницьке табу перейшло у церковну книжність: на того, хто бив палицею по землі, накладалося “15 днів покути” (церковного покарання поклонами). Шанобливе ставлення народу до землі засвідчують давні промовки: “Гріх землю бити – вона наша мати”, “Земля дає все і забирає все”, “Земля мати наша, всіх годує і пестить”, “Хто на землі сидить, той не впаде”. Землею клялись, землю прикладали до рани, землю, як оберіг, брали з собою в дорогу. При зустрічі з дорослими дітям належало вклонятися й торкатися рукою землі, що означало побажання добробуту.

Важливу роль у вихованні дбайливого ставлення дітей до рідної природи відігравала система усних заборон (запуки). Ці заборони регулювали стосунки дітей з тваринами, рослинами, птахами, утримуючи підлітків від бездумної жорстокості, допомагали осмислювати право всього живого на життя.

Особливе місце у стосунках дітей з природою відводилось птахам. Птахи – супутники людини з доісторичної епохи. Зображення птахів зустрічаються на стінах печер періоду неоліту. Прекрасні малюнки пернатих виявлено серед орнаментальних розписів на кераміці трипільської культури. І етнографічні матеріали свідчать, що радість всіх дитячих свят була пов'язана з птахами. Під час хліборобських обрядів зустрічі весни діти носили в руках вироблених з дерева пташок від хати до хати