Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку, який дає змогу зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності, її зв'язку з красою, своєрідності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон – син Зевса і Лето, брат Артеміди – охоро-няв родину від горя і нещастя. Пізніше його почали ототожнювати з Геліосом – богом Сонця. На честь Аполлона греки будували храми (на острові Делос і у Дельфах). Ці храми мали загальнодержавне значення. Поступово за Аполлоном (він стає богом музики) закріп-люються культуротворча, культурозахисна функції. У науку через об-разну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема ви-дової специфіки і синтезу мистецтв – проблема, яка інтегрує естети-ку і мистецтвознавство.

Людина вперше усвідомлює себе у міфах і використовує міф як розповідь про Всесвіт, явища природи, про традиції та звичаї людей, історичні події. Міфи Стародавньої Греції систематизувалися, допи-сувалися різними поетами або використовувалися ними у професійній творчості. Відомо, що ГЕСІОД саме на основі міфів написав «Тео-гонію» – поему про походження богів. Важливу роль для європейсько-го читача відіграли «Метаморфози-» відомого римського письмен-ника ОВІДІЯ – виклад стародавніх міфів.

Поетичні образи стародавніх міфів не лише залишилися в історії світової культури, а й вплинули на долю мистецтва, викликали чис-ленні інтерпретації в творчості більшості видатних митців. До грецької міфології зверталися Данте і Шекспір, Боттічеллі і Леонардо да Вінчі, Рубенс і Рембрандт, Шіллер і Гете, Сковорода і Шевченко, Франко і Леся Українка.

Практика звернення до міфопоетичних символів збереглася і в XX ст. Звертаючись до творчої спадщини Д. Джойса, Б. Брехта, А. Франса, А. Камю, М. Булгакова та інших, ми бачимо, яке велике значення мали міфи не лише в образній структурі цих творів, а й у

*Міф (від грец. тір/і) – слово, а в більш широкому тлумаченні – легенда, розповідь, бесіда.

формуванні філософської концепції, в обгрунтуванні морально-психоло-гічної позиції конкретних героїв.

Подальше вивчення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з такими роботами англійського філософа й естетика БЕР-НАРДА БОЗАНКЕТА (1848–1923), як «Історія естетики» (1892), «Аекції з естетики» (1915), «Принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). Послідов-ник Гегеля Бозанкет розглядав мистецтво як шлях до опанування світової гармонії. При цьому він намагався обгрунтувати більш широке, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії, яка є, на думку філософа, серцевиною «абсолютної реальності» – цілісності, що долає просторову і часову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як з носієм досконалості. Проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва, Бозан<ет, по суті, сприймав естетику як науку, що опановує та інтерпретує функціональну специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження маї.;, за Бо-занкетом, пізнавальна функція. Англійський теоретик на початку XX ст. намагався не лише знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обме-ження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецт-вознавство з логікою, раціональним ставленням до дійсності.

Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства приверну-ла увагу і німецького естетика МАКСА ДЕССУАРА (1867– 1947). Він чітко і послідовно відокремлював загальноестетичну пробле-матику від мистецтвознавства. Як у теоретичних дослідженнях – «Ес-тетика і загальне мистецтвознавство» (1906), «Систематика і історія мистецтв» (1914), так і в організаційній діяльності щодо об'єд-нання європейських естетиків у теоретичній школі «Естетика і за-гальне мистецтвознавство», Дессуар виходив з тези про підпоряд-кованість сфери художнього сфері естетичного (як більш об'ємній). Іс-нуючи самостійно, мистецтвознавство – сфера художнього – має вра-ховувати можливості естетики – сфери естетичного. Водночас Дессуар намагався відокремити мистецтвознавство від філософії мистецтва, адже філософія мистецтва руйнує «теоретичну чистоту» наук про мистецтво.

У працях Дессуара присутнє поняття «естетично-мистецт-вознавчий» (підхід, аналіз тощо), але ставлення до філософії як основи естетики загалом негативне, адже філософія «принижує» естетику. Роз-мірковуючи над проблемою місця естетики в структурі міжпредметних зв'язків, Дессуар орієнтував естетику на пошук зв'язків з етнологією, історією, психологією.

Спробами знайти нові шляхи зближення естетики і мистецтво-знавства позначена позиція, найвпливовішого французького естетика XX ст. ЕТЬЄНА СУРИО (1892–1979). Ще у 30–50-ті роки

в роботах «Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мис-тецтв. Елементи порівняльної естетики» (1947) Сурйо нама-гався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва він визначав через специфіку чуттєво-смислових елемен-тів – квалій (від лат. диаііа – якість). Саме через засоби оформ-лення квалій, а ними є звук, колір, світло, слово, рух, може виникати самобутній «космос» – художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю, авторським баченням світу.

Проблему співвідношення естетики і мистецтвознавства досить активно розробляли представники російської естетики – Ю. Бо-рев, А. Єремєєв, А. Зісь.

Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було і залишається на сучасному етапі розвитку естетичної науки склад-ною і дискусійною проблемою. Неоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в структурі предмета естетики, суперечливість щодо масштабів і специфі-ки взаємодії естетичної та художньої сфери призво-дили до спрощення, а іноді і до вульгаризації естети-ки, спроб перетворити естетику на прикладну науку. У другій половині XIX ст. французький етнограф і антрополог Ш. Летурно намагався обгрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переко-наний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики і мистецтва.

ЛІТЕРАТУРА

Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстети-ка. – М., 1985.

Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985.

Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989.

Словник античної міфології. – К., 1985.

Фрагменты ранних греческих философов. – М.,

1989. –