У науковій літературі є приклади моделювання мовної осо-бистості, при якому враховуються різні рівні мовної освіти, ко-мунікативного досвіду, володіння мовою, мовних навичок і вмінь та національно-мовна і професійно-мовна культура. В. Богін так інтерпретує рівні володіння мовою безвідносно до фаху:

1. Рівень правильності передбачає володіння необхідним за-гальномовним лексиконом, орфоепічними, орфографічними і пунктуаційними навичками, граматичними нормами слово-зміни, словотворення й побудови речень.

2. Рівень інтеріоризації передбачає володіння першим рівнем плюс вміння реалізовуватися у висловленнях та сприймати їх відповідно до внутрішнього стану мовного вчинку.

3. Рівень насиченості означає, що мовець володіє двома по-передніми рівнями, а також багатством виражальних засобів мови, начитаний, має широкий і різнотемний лексикон, фразео-логію.

4. Рівень адекватного вибору означає таке досконале воло-діння попередніми рівнями, що дає можливість мовній особис-тості швидкого адекватного вибору і точної мовної реакції у кожній комунікативній ситуації1.

Отже, це означає, що мовна особистість може об'єктивно й адекватно оцінити себе стосовно комунікативної ситуації.

Ю. Караулов виділяє три ієрархічні рівні мовної особистості в такій інтерпретації:

1. Нульовий рівень, що відображає ступінь володіння семан-тикою буденної мови. Це рівень нейтралізації мовної особис-тості, тобто на новому вона не виділяється як оригінальна, мовотворча. З мовного погляду така особистість є непомітною.

2. Перший рівень — лінгвокогнітивний (тезаурусний), який передбачає опис мовної моделі картини світу з точки зору осо-бистості (нові поняття, символи).

3. Другий рівень — мотиваційний, що передбачає забезпе-чення комунікативно-діяльнісішх потреб особистості (не-обхідність висловитися, одержати інформацію, вплинути тощо).

Для того щоб досягти певного рівня розвитку мовної особи-стрсті, мовці повинні формулювати в собі відповідні для кож-ного рівня готовності.

Для першого (нульового) рівня — це усномовні та орфогра-фічне правописні готовності.

Для другого (лінгвокогнітивного) рівня мовної особистості потрібні готовності користуватися поняттями, знаходити, ви-бирати, розуміти, переробляти інформацію із запропонованих текстів; готовність розгортати аргументацію, здатність до імпро-візації.

Для третього (мотиваційного) рівня потрібна готовність ціле-спрямовано керувати засобами мови, досягати за їх допомо-гою мети, прекрасно публічно виступаючи, тощо.

Не кожна мовна особистість через брак належної освіти та інші причини може осягнути всі рівні володіння мовою, та й не кожна має в цьому комунікативні потреби. Однак для комуні-кантів дипломатичної сфери мають бути обов'язковими най-вищі рівні володіння мовою. Ця вимога повинна входити до кваліфікаційної професіограми всіх співробітників дипломатич-них служб.

Ситуативна специфіка мовного спілкування найбільше за-лежить від цільової настанови мовця чи співбесідників. Вона визначається комунікативною сферою суспільної діяльності, призначенням функціонального стилю, зовнішніми впливами і внутрішніми намірами мовця, потребами конкретної мовної ситуації.

Цільові настанови дипломатичного мовлення виявляються в широкому спектрі намірів і дій. Це може бути аналіз інфор-мації; передавання подій, фактів; оприлюднення або прихову-вання даних; інформація або дезінформація; створення стерео-типу (міфу) або його руйнування; позитивний або негативний вплив; створення задуманого іміджу власної держави; спросту-вання негативної інформації й утвердження позитивної; перед-бачення на перспективу; розгадка чужих таємниць і створення власних тощо. Якщо врахувати, що часом дипломатичним співробітникам доводиться реалізовувати по декілька намірів одночасно, паралельно або сукупно, то стає очевидним, що в диспозиції дипломатичних текстів також одночасно можуть здійснюватись логічна, аналогійна і міфологічна аргументації та задіюватися об'єктивні і суб'єктивні чинники, а відповідно до цього й мовні засоби їх реалізації.

Типовими обставинами й умовами дипломатичного спілку-вання є сфера міждержавних і міжнародних контактів у формі дипломатичного листування, переговорів, зустрічей, публічних виступів, преси, спонтанного живого мовлення.

Основним і постійним предметом дипломатичного спілку-вання є зовнішня політика держави. Проте до предмета дипло-матичного мовлення може входити і внутрішня політика та проблеми й питання з усіх сфер суспільно-виробничої та нау-ково-культурної діяльності держав, які вступають у контакти й відносини із зовнішнім світом, переходять межу зовнішньої діяльності. Тому дипломатичне мовлення за спрямованістю завжди двостороннє (біполярне), а часто і багатостороннє.

За кількістю учасників комунікативного акту в дипломатич-ному мовленні виділяють два найпоширеніші функціонально-комунікативні типи.

Перший з них — це індивідуальна зустріч (бесіда, перегово-ри), в якій беруть участь тільки два дипломатії високих рангів або керівники держав чи високі урядовці. Специфіка цього типу комунікації в тому, що йому передує попередня і часом тривала та широкомасштабна підготовка з дипломатичним листу-ванням, плануванням, передбаченням можливих несподіванок, узгодженням протоколу. Кожна така зустріч має двосторонній протокольний характер і як результат — дипломатичні доку-менти (заяви, угоди, договори), тоді як в інших стилях і підсти-лях мовлення в індивідуальній бесіді ролі не розподіляються заздалегідь і формулюються спонтанно, в процесі бесіди, під впливом цілої низки додаткових факторів. Безперечно, ця особ-ливість дипломатичного протоколу (попередня підготовка, двосторонній характер) відображається у мовній специфіці дипломатичного спілкування.

Другий тип дипломатичного мовлення можна назвати од-ностороннім. Це публічні виступи перед масовою аудиторією на самітах, з'їздах, конференціях, заяви в пресі, по радіо, на телебаченні. Вони також потребують попередньої стилістич-ної обробки тексту з дотриманням цілей і специфіки дипломатії.

Проміжний тип між першим та другим типами і значно рідший — це зустрічі з кількома учасниками комунікативного акту, обговорення за круглим столом, саміти.

Окремим типом можна вважати газетно-журнальні публі-кації на теми дипломатії. Вони мають характер транспонова-них текстів, але зберігають основні лексичні особливості.

Соціально-рольові характеристики, як і взагалі соціально-культурний тип учасників дипломатичного мовлення, високі й чітко визначені (освіта, культура, спеціальність, кваліфікація, повноваження, ранг, посада, обов'язки, місія, доручення). Це позначається на регламентації, спеціалізації і культурі як спон-танного, живого, так і офіційно-ділового листування та офі-ційно-урочистого дипломатичного мовлення.

Роль міжособистісних безпосередніх