Фантастичні успіхи біотехнологій наприкінці ХХ ст. Породили цілий спектр етичних проблем, пов’язаних зі ставленням до життя. Впевнимося, що медицина може не тільки лікувати, а й управляти життям людини. Поява генної інженерії створила надзвичайно тривожну ситуацію, оскільки використання її досягнень щодо різноманітних форм життя привідкрило “скриню Пандори” – можливість створення “біоетичної бомби”, менш дорогої ніж ядерна, але й з меншими можливостями для контролю. Виникло багато запитань: наскільки моральне втручання людини в життя, до яких меж воно допустиме, наскільки дозволено використовувати нові біотехнології повною мірою без збитків моральності і що служить мірилом моральності.

Все це породило страх, зумовлений вірогідністю того, що в майбутньому людина може змінити біосферу, екосистему й саму себе. З’явилася необхідність у створенні нової етики, яка б допомагала уникнути можливості катастрофи для людства, - етики всієї біосфери, нової дисципліни, яка б поєднала в собі біологічні знання і пізнання людських цінностей. (10, 1).

Тому не дивно, що в середині ХХ ст. Формується нова система знань про межі допустимих маніпулювань життям і смертю, новий регламентуючий стрижень, знайдений людством як перешкода для самознищення і як охорона життя взагалі – етика життя – біоетика.

Актуалізація проблем, які сьогодні об’єднуються терміном “біоетика” є своєрідним індикатором корінного перелому в історії людства, коли вивчення феномену життя набуває нової розмірності та внутрішньої перспективи. Така актуалізація приводить до того, що цей термін стає модним, а отже потребує постійної корегуляції, а сама біоетика – уточнення меж і можливостей своєї компетенції. А для цього, в першу чергу, необхідно розглянути світоглядні традиції, які вплинули на розвиток біоетики, філософсько-етичні засади, на яких сформувалися основні біоетичні парадигми.

Останнім часом, як вірно зазначають Е.Сгречча і В.Тамбоне, замінивши собою аналіз окремих біоетичних проблем, центральне місце зайняла дискусія “про біоетику з метою вияснення того, якими є цінності і принципи, на яких повинно грунтуватися етичне судження...” (7, 46). Розглядаючи розвиток біоетики, можна помітити, що в ній присутні критерії, які досить важко примирити між собою. У біоетичній практиці діє цілий арсенал правил і принципів: деонтологічних, теологічних, утилітарних і ін., які дуже суперечать один одному.

Більшість дослідників виділяє два напрямки. Які генують в біоетиці: деонтологічний і утилітарний. Ці напрямки своєю основою мають два різні типи етичних теорій. Так, деонтологічний напрямок грунтується на світоглядно-етичній традиції, яка опорою і основою вирішення моральних проблем визнає ідеальну самодостатню реальність, яка задає напрямок і зміст не тільки моральній поведінці, а й людському існуванню взагалі.

Відмінність у розумінні цієї реальності веде до того, що даний тип етичних теорій може називатися ідеалістичним або деонтологічним, або релігійним. (8, 68).

Утилітарний напрямок виходить з натуралістично-прагматичного типу етичних теорій, який вирішення моральних проблем відводить з принципу доцільності і користі.

Ми зупинимось детальніше саме на натуралістично-прагматичній етиці, оскільки, вона ставить своїм завданням – подолати подвійні мури, які стоять перед людино: “спершу одкровення, які звістують, що мудрість тих законів аж не людського походження, що не було ні довгих пошуків, ні болючих помилок, а як дарунок, як чудо їх без усякої історії в повній і довершеній формі оповів Господь ... По-друге, традиція, яка стверджує, що закон існує з прадавніх часів, і було б непошаною, злочином проти предків сумніватися у ньому” (3,403). Доцільнішим постає аналіз впливу натуралістично-прагматичної етики на основі принципу і правила біоетики і на вирішення біоетичних проблем.

Натуралістично-прагматична свідомість, яка невипадково отримала в філософії Ф. Ніцше характеристику – імморалізму, свідчить про своє протистояння традиційній моральності, дає своє розуміння біоетичної проблематики.

Концепції натуралістично-прагматичної етики знаходяться між двома позиціями. Першою, початковою позицією є визнання “первинності” природних потреб, соціальних інтересів людини, які виступають у ролі “базису” для низки, змінюючих одна одну цінностей і ідеалів. Другою, кінцевою, позицією, як правило, стає нігілізм, тобто заперечення будь-яких традиційних цінностей. Такі поняття як милосердя, любов, співчуття, турбота, відповідальність втрачають свою самодостатність і розглядаються як засоби для досягнення цілей і задоволення інтересів людини. (8,64).

Основне питання теорії цінностей – питання їхньої природи: “Ми бажаємо чогось тому, що воно володіє цінністю само по собі, чи воно набуває цінності тільки внаслідок того, що ми його бажаємо?” - , у натуралістично-прагматичній етиці отримує однозначну відповідь: ніщо не має цінності, якщо відсутній той, хто здатний сприймати цю цінність. Цінність існує тільки для людини. Така відповідь окреслює характерну рису натуралістично-прагматичної етики – її аксіологічний суб’єктивізм.

На розвиток аксіологічного суб’єктивізму сильно вплинула філософія Ф. Ніцше. Для німецького мислителя цінності є апостеорними сутностями якості, які залежать від суб’єкта, котрий сприймає їх від об’єктів, в яких вони втілені. У Ніцше цінності не незмінні і не абсолютні. Абсолютними тільки є суто людське пізнання цінностей.

Творцями культурних цінностей, згідно Ніцше, є вищі люди, вони – “запитуючі буття”, прокладачі нових шляхів. Саме вищі люди покликані подолати “дрібних людців” і їхній довжелезний список маленьких чеснот, зробити переоцінку цінностей, яка полягає, як вірно зазначає А.Камю. У простій заміні цінностей судді цінністю творця - повагою і потягом до того, що є (1, 2/4). Саме вони покликані провіщати блискавку, ім’я якій надлюдина і загинути як передвісники.

Людство, згідно Ніцше, рухається в магістральному колі від дрібних людців до вищих людей, від