Ідея одвічного повернення є найсуперечнішим вченням Ніцше. Деякі дослідники вважають, що образ людини й самого Заратустри мислитель вигадав для проголошення своїх ідей про одвічне повернення, щоб виправдати ідею одвічного повернення одного й того самого, тобто зробити прийнятим безглузде, знецінене життя. Доля істини в цьому є, одвічне повернення, як вірно зазначає А.Попіашвілі, пов’язане із знеціненням цінностей, з нігілізмом і є його характеристикою. Коли не існують вищі цінності, не існує Бог, немає ніякого потойбічного світу, не існує віри в розвиток природи і суспільства, віри в простори, лишається тільки можливість одвічного повернення одного й того самого. Й оскільки ми не повинні відмовлятися від життя, оскільки ми повинні його визнати, нічого іншого не залишається, крім визнання одвічного повернення одного й того самого, тобто визнання безглуздості нашого життя (9, 103-104). Людське життя перетворюється на муки Сізіфа. А звідси песимістичне твердження – життя “безкінечне повторення” того, чого взагалі не повинно було б бути, його значення не в щасті, а в стражданні, а тому головною істиною життя є смерть. Немає цілей, не існує відповіді на питання “навіщо”, позбавляється сили будь-яка “повинність”, все дозволено.

Якщо в світі нема ніяких правил, ніщо не істинне, то ніщо не заборонено. Заборонити будь-яку дію можна тільки, виходячи із наявності цінності і мети. Звідси може здатися, що натуралістично-прагматична етика не забороняє евтаназії, знищення життя на ембріональному рівні, транссексуальну хірургію, “прогностичний” контроль медичної генетики за “здоров’я населення”, клонування. Але це тільки поверховий погляд.

Якщо ніщо не може бути забороненим, то одночасно ніщо не може бути дозволеним, бо для того, щоб вчинити певну дію так само необхідно цінність і мета. На межі найбільшої свободи Ніцше, як вірно зазначає А. Камю, вибирає найбільшу залежність. Якщо вічний закон не є свободою, то тим більше нею не може бути і відсутність закону. Карамазівське “якщо ні в чому нема правди – все дозволене”, у Ніцше змінюється на “якщо ні в чому нема правди – ніщо не дозволено” (1, 211-212).

На думку Ніцше, життя без опори особливо нестерпне для слабкої людини, котра усвідомила ідею одвічного повернення. Одвічне повернення для слабкої людини є прокляттям і тому вона прикладає всі сили, щоб змити це прокляття, знищити все безглузде і безцільне. Саме з цієї миті нігілізм, в Ніцше, переходить з певної фази в активну, що зумовлює очищення життя від слабких і хворих (2, 41). Подолати стихію нігілізму під силу тільки досконалій, сильній людині, котра з радістю очікує одвічного повернення. Такою людиною, на думку Ніцше, є людина майбутнього, надлюдина. Існуючий тип людини мусить бути подоланий, знищений. Людина – це міст, а не мета (5, 196). Дрібні людці становлять найбільшу небезпеку для надлюдини. Тому після “смерті Бога” й знецінення цінностей у Ніцше стоїть не завдання захисту людини, а проблема її подолання. Замість “любові до ближнього” Ніцше вводить протилежне поняття – нещадність до ближнього, адже людину треба подолати. “Людина з ліпшої повинна стати злішою, оскільки найзліше потрібне для найбільшого блага надлюдини” (5, 286). Замість альтруїзму він пропонує егоїзм людини-творця, в якому поєднується обережність і завбачливість вагітної жінки: вона бере й зрошує плід (5, 289), дитя майбутнього – надлюдину. Тільки в ній відродиться й зміцніє нині згасла воля до влади, воля невичерпного творчого життя; вона ж надасть нову цінність життю.

Оскільки філософія Ніцше, як і вся попередня метафізика, спрямована на пошук сутності усього сущого, нового принципу для установлення цінностей – волі до влади, то вона, за Хайдеггером, не може подолати нігілізм. Якщо виявом історії людства є воля до влади, якщо з самого початку панувала мораль здорової, сильної людини, тоді чому мораль слабших взяла гору над мораллю сильних? Ніцше не може дати відповіді на це питання, оскільки виходить з хибних засновків. Традиційна мораль не може виникнути на грунті боротьби слабких і сильних як результат перемоги кволих і недужих. Традиційна мораль не може вважатися фальшивою цінністю.

Це що стосується кінцевої позиції натуралістично-прагматичної етики – нігілізму, який заключається в небажанні глянути в очі “тому, що є”. Але, щоб глянути необхідний той, хто буде дивитися. Тому потрібно повернутися на початкову позицію натуралістично-прагматичної етики, бо саме тут людина, її природні потреби і соціальні інтереси є головними у творенні ідеалів і цінностей. “Користь” і “благо”, у цьому випадку, стають критерієм моральної поведінки, при чому “благо” тлумачиться як користь для максимально більшої кількості людей. Тобто аксіологічний суб’єктивізм поступово переростає у своєрідний аксіологічний суб’єктивізм більшості.

Великого значення набувають результати дій на основі відношення затрата – користь. Найбільший акцент кладеться саме на економічну користь. Звідси висновок: “хворий – паразит суспільства”. Ніцше в “Сутінках ідолів” надає філософське обгрунтування такому висновку: “У певному стані непристойно продовжувати жити. Животіти в боязливій залежності від лікарів і штучних засобів після того, як вже втрачений сенс життя, право на життя, повинно викликати презирство суспільства. Лікарі повинні бути посередниками в цій зневазі: не рецепти, а кожен день нова доля відрази до свого пацієнта... Створити нову відповідальність, відповідальність лікаря для всіх випадків, де вищий інтерес життя, висхідного життя, вимагає безпощадного придушення і усунення