рамки. Її класичність настільки очевидна, що не потребує доказів, і настільки незбагненна, що здається дивом. Елліністичну спадщину піднято над природою; не припускалась навіть можливість піддавати її сумніву. Вона сприймалася на контрасті з “метушнею” історії, була вічним ідеалом. Такий підхід до еллінської класики живився впродовж цілої доби від Лессінгового “Лаокоона” до смерті Гегеля й Гете. Ернест Ренан і Анатоль Франс, схилялися перед величчю античної мудрості й мистецтва. Якщо сучасники Вінкельмана, Гете й Шіллера бачили в античності лише ясне й величне олімпійське світло, то Ніцше та його послідовники стали на шлях заперечення класики та звеличення архаїки античності. Причому межа архаїчності в культурі “Давньої Греції” постійно відсувалася: скажімо, Т.Адорно в “Діалектиці просвіти” навіть в Одіссея помічає дух буржуазного раціоналізму. Ніцше та інші зосереджують увагу на “дионісійській системі”, темній. Стихійній стороні античної культури, на агопальному інстинкті еллінів, інстинкті боротьби й перемоги. На протистоянні Ероса, бога глибинних життєствердних сил, і Танатоса, бога смерті й небуття. Енгельс наприкінці XIV століття закликав побачити в стародавньому елліні “дикуна”, “ірокеза” – і це було для тієї епохи вельми нетривіальним. Та в ХХ столітті, залунали голоси, що пропонували бачити в елліні тільки дикуна, нехтуючи рівень культури. Така антикласична тенденція європейської культури ХХ століття непомітно руйнувала позицію з якої саме й можна сприймати класику як класику.
Але руйнація античного ідеалу цілісної культури є не лише руйнацією культурного минулого Європи, а й смертним вироком її культурному майбутньому. Еллінська культура в ареалі свого виникнення й наступного поширення не була першою. Серед її попередників дослідники називають крито-мікенський світ, в якому були культури: мінойська, мікенська, дорійська, гомерівська.
Після завоювань македонського царя Александра, котрий підкорив собі Елладу і, спираючись на її ресурси, зорганізував спільну еллінську експансію на схід, утворилася величезна імперія від Східного Середземномор’я до Індії. Після смерті царя починається її поділ між діадо полководцями Александра: Антіона (сатрапа Фрігії) призначеного головнокомандувачем в Азії, Піфона – в Ірані, Селевка – у Вавилоні. Птоломей заснував державу в Єгипті. Інтенсивний процес змішання еллінської й тубільних культур, що розпочався по тому, породив специфічну культурну спільноту – еллінізм. Вираженням її було поширення двох офіційних мов елліністичних монархій: койне (спільно грецька мова. Що заступила місце діалектів) та арамейської (одна зі західно семітських мов). Грецька мова була мовою царської адміністрації. В містах усе громадське життя будувалося за зразком грецьких полісів. Навіть боги мусили мати грецькі імена. Тим часом у тубільному селі панували деолічінській побут і система соціальної організації, й конфлікти між ним та еллінізованим містом був чи не найістотнішим внутрішнім конфліктом елліністичних держав.
Різко змінилася громадська психологія. Нестабільність політичного становища, неможливість вирішувати долю своєї вітчизни, безпорадність перед бюрократичним апаратом породжували індивідуалізм, а розрив національних зв’язків – космополітизм.
Якщо в класичній Греції людина не мислилася поза державою, то в добу еллінізму особа дистанціюється від держави, відходить від політики, що тепер монополізована державним апаратом із форми самореалізації особистості перетворилася на цілком відчужену, загрозливу сферу. Люди мріють про тихе життя й віддалення від натовпу, вбачаючи в цьому справжню безпеку. Виникає суспільство атомізованих індивідів: полісна спільнота розпалася, а уявити себе частинкою величезної імперії, що геть розчинила особистість, людині було годі. Занепадають колишні полісні чесноти: громадяни прагнуть звільнитися від суспільних обов’язків. Якщо раніше вшановували тих, хто працював на загальне благо, то тепер у почесних декретах елліністичних міст громадян заохочують увільненням від військової служби, від літургій. Ізвичаїлися переселення з одного міста до іншого, на зміну полісному патріотизмові приходить принцип “де добре – там батьківщина”. Як своєрідна реакція на руйнацію етнічної та соціальної спільнот виникають численні неформальні об’єднання. То був час пошуку нових зв’язків, нових моральних ідеалів.
У галузі соціально-економічній спостерігається піднесення торгівлі й товарного виробництва. Незважаючи на військові сутички, встановлюються регулярні морські зв’язки між Єгиптом, Сирією, Малою Азією. Грецією, Македонією. Налагоджено торговельні шляхи червоним морем, Перською затокою й далі в індію, а також зв’язки Єгипту з Причорномор’ям, Карфагеном і Римом. Виникали нові провідні центри торгівлі й ремісництва (Александрія в Єгипті, Антіохія на Оранті, Селевкія та Тигрі, Пергам) з виробництвом, орієнтованим на зовнішній ринок. Селевкіди заснували низку полісів уздовж старих торговельних шляхів, що з’єднували верхні сатрапії та межиріччя із Середземним морем. Птоломеї заснували кілька портів на червоному морі. Численні поліси, що виникли на Сході, приваблювали торговців. Греки і македонці принесли з собою звичайний для них рабовласницький спосіб життя, збільшувалась кількість рабів.
Помітно зріс економічний потенціал елліністичних держав, обсяг ремісничого виробництва та його технічний рівень. Найважливішим стимулом економічного й технічного прогресу був обмін досвідом і виробничими навичками в землеробстві й ремісництві між грецьким і негрецьким населенням. Завдяки цьому зроблено численні важливі винаходи. Що сприяли виникненню нових ремесел, вужчій спеціалізації ремісників і появі масового виробництва. В Єгипті було налагоджено виробництво різних сортів папірусу. А в Пергамі з ІІ століття до нашої ери – пергаменту.
Розвиток морської торгівлі та постійні військові сутички на морі стимулювали вдосконалення суднобудівної техніки. Тривало будування озброєних таранами багаторядних веслових військових кораблів. Зі стапелів спускали двадцяти – й тридцяти рядні судна, але. Судячи з того що флот Птоломеїв двічі зазнавав поразки в битвах із флотом Македонії, вони виявилися менш ефективними за збудовані на грецьких верфях (можливо, за зразком швидкісних 16-ти рядних кораблів Деметрія Поліфісета).
Розвиток мореплавства вимагав