У галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

Родоська школа (ІІІ століття до нашої ери – початок ІІ століття до нашої ери). Характерною її рисою було підкреслений драматизм, зображення людей у стані емоційного напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи: “Лаокоон” та “Фарнезький бик”. У скульптурі “Лаокоон” (скульптори Ачесандр, Афінодор, Полідор) відтворений епізод, коли за наказом бога Аполлона змій напали на жерця Лаокоона та його синів. Цей твір як пластичне зображення фізичних і кузовних мук, на думку фахівців, за глибиною мистецького задуму, за рівнем артистичної досконалості не має рівних в усьому скульптурному мистецтві.

Пермська школа. На творчість її майстрів великий вплив мали вдатні скульптори попереднього періоду – Міссіп та Скопас. Поетичність, динаміка. Складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка – ці провідні риси скульптурному фрезі вівтаря Зевса і Афіни в Пергамі завдовжки близько 100 метрів. На ньому зображена запекла битва богів з гігантами.

Александрійська школа. Для неї характерна витонченість, камерність. Одним з найулюбленіших образів місцевих скульпторів є образ богині Афродіти, що набув у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком кокетливої легковажності. Найбільш відомими є скульптори Афродіти Медіцейської (скульптори Кефісодот Молодший і Бімарх), Афродіти з Кірени.

Великого розквіту досяг також живопис, зокрема пейзажний, особливо популярними були види Нілу, міст. Витончена і водночас барвиста багатоманітна культура еллінізму що поєднала у собі досконалість, класичну ясність і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур, стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції. Культура Римської імперії виросла саме на основі культури еллінізму.

Елліністичну релігію створили широкі кола населення; найхарактернішою її рисою є синкретизм із величезним впливами східної спадщини. Боги грецького пантеону ототожнювались зі стародавніми східними богами, набували нових рис, змінювалися форми їхнього культу. Деякі східні культи греки перейняли майже в незмінному вигляді. До рівня головних божеств виросло значення елліністичної доби був культ Серапіса, бога, що виник завдяки релігійній політиці Птоломеїв. Життя Александрії з мішаниною різних вір, мов, звичаїв, традицій спонукала до створення нового релігійного культу, що об’єднав би цю строкату громаду з єгипетською. Атмосфера духовного життя того часу вимагала містичного оформлення такого акту. Джерела повідомляють, щ головними учасниками формування цього культу стали афінянин Тимофей, жрець із Елевсіна та Єгиптянин Манефон, жрець із Геліополя. Вшанування Серпіса швидко поширилося в Єгипті. Разом із Ізідою він стає загальновизнаним елліністичним богом, і їхній культ проіснував до перемоги християнства. Хоча місцеві відмінності в пантеоні й формах культу зберігалися, дедалі більше вшановувалися універсальні боги, що об’єднували функції найпопулярніших богів різних народів. Одним із основних стає культ Зевса Гіпсіста, що ототожнюється з фінікійським Ваалом, єгипетським Амоном, вавилонським Белом, юдейським Ягве та іншими головними богами різних країн. Іншим популярним культом був культ Дионіса з містеріями, що наближали його до культу єгипетського Осіріса, малоазійських Сабазія та Адоніса. Синкретичні східні культи поширилися на поліси Малої Азії, Греції, Македонії, а потім і в західне Середземномор’я.

Елліністичні царі, використовуючи східні культи і традиції, водночас насаджували культ царя. Цього вимагали політичні потреби новосформованих держав. Культ царя був однією з форм елліністичної ідеології, де змелися давньосхідні уявлення про божественний характер царської влади, грецький культ героїв і філософські теорії IV – III століття до нашої ери щодо сутності державної влади. Царський культ, як і інші політичні інститути елліністичного світу, набув дальшого розвитку в тимській імперії.

Занепад елліністичних держав викликав помітні зміни і в елліністичній культурі. Раціоналістичні риси дедалі більше відступають перед містикою, широко популярні містерії, магія, астрологія, соціальні утопії та пророцтва. Потіруси зберегли магічні формули, з допомогою яких люди сподівалися змусити богів або демонів змінити їхню долю, вилікувати хвороби, знищити ворогів. Втаємничення в містерії розглядалося як безпосереднє спілкування з богом і визволення з-під влади долі.

В добу еллінізму вперше в історії людства контакти між афро азійськими та європейськими народами стали постійними регулярними, перш за все формі культурного співробітництва. Взаємодія в галузі матеріального виробництва в опосередкованій формі віддзеркалювалась у духовній культурі доби еллінізму. Було б спрощенням бачити в ній тільки подальший розвиток грецько культури.

Може, саме тому найважливіші відкриття в елліністичний період зроблено в тих галузях науки, де відчувався взаємовплив раніше нагромаджених занадь у давньосхідній і грецькій науці. Найяскравіше спільна творчість афроазійців і європейців виявилася в сері релігійної ідеології еллінізму. Елліністична культура була культурою синкретичною, охоплювала величезні простори ойкумени – Західну і Східну Європу. Передню й центральну Азію, північну Африку. Її елементи присутні як у римській, та і в парфянській, греко-бактрійській, куманській, коптській, кавказькій культурах.

Культура еллінізму відіграла важливу, велику роль у житті світу. Вона показала свою витонченість, багатоманітність, ясність, точність, досконалість, красу мистецтва.

Елліністична культура увійшла в історію як цілісне явище античності: всім її місцевим варіантам властиві деякі спільні риси, зумовлені обов’язковою участю в синтезі елементів грецької культури та схожими тенденціями соціально-економічного й політичного розвитку суспільства на всій території елліністичного світу.

Використана література

І.В. Лосєв “Історія і теорія світової культури” Європейський контекст. К: “Либідь” – 1885р.

“Теорія та історія світової і вітчизняної культури”, Львів “Каменяр” – 1992р.

Тевчук “Історія