Для романтизму як художнього стилю характерне протиставлення «наслідуванню природі» творчої активності художника, заперечення нормативності в створенні творів мистецтва і відновлення художніх форм. Розуміючи мистецтво як вищу реальність, романтизм стимулює ассоціативність художнього мислення і взаємопроникнення різних видів і жанрів мистецтва.

3. В.Ф. Гегель

Теоретична спадщина В. Ф. Гегеля (1770-1831) стала своєрідним підсумком розвитку німецької класичної естетики. Філософу удалося не тільки узагальнити і систематизувати найбільш істотні ідеї своїх попередників, але і ввести в розгляд естетичних проблем історизм і діалектику.

«Естетика» Гегеля складається з уведення, навчання про прекрасне чи ідеальне, навчання про три форми існування мистецтва і теорії окремих його видів (архітектури, скульптури, живопису, музики, поезії).

Відповідно до його грандіозної по своєму ідейному багатству естетичній концепції мистецтво проходить три стадії, що характеризують зміну співвідношення змісту і форми: символічну, класичну, романтичну.

Символічна форма мистецтва (якій відповідає мистецтво Древнього і середньовічного Сходу) — є його початкова стадія. Символічна форма характеризується тим, що в ній ідейний зміст ще не має особливу індивідуальність, що і є передумовою «ідеалу». Однак ця ще неясна ідея не може знайти адекватну форму вираження. Це приводить до символізму, що здатний створити тільки «зовнішнє середовище» для ідеї. Як наслідок цього спостерігається відсутність єдності між змістом і формою, більш того відчувається перевага форми над змістом. Принципу символічної форми мистецтва найбільше відповідає, по думці Гегеля, архітектура.

Класична форма мистецтва містить у собі єдність змісту і форми. Шлях до цієї єдності відбитий у боротьбі старих і олімпійських богів античної Греції й у перемозі останніх. Ідея, що одержала в образах класичного мистецтва риси індивідуальності, виступає як ідеал.

Романтична форма мистецтва затверджувала пріоритет духовного змісту над почуттєвою формою. У свою чергу, відживання форми веде і до самознищення мистецтва, тому що воно по своїй природі має потребу в почуттєвій формі. Романтичній формі мистецтва по етапах сходження до духовного відповідають живопис, музика, поезія.

Ідея розвитку мистецтва по деяким, що розрізняється друг від друга в змістовному плані ступіням, містила в собі істотний зародок історизму в розумінні функцій мистецтва: від переваги загальнолюдських аспектів і мотивів у напрямку усе більш помітного посилення класових, ідеологічних. Найбільше повно пізнавальні можливості мистецтва, по Гегелю, виявляються тоді, коли загальнолюдське і класово-ідеологічне в його змісті як би зливаються в єдності почуттєвого і раціонального, предметно-образної й ідеальної форми. Це злиття він побачив у мистецтві античності. Але Гегель був далекий від абсолютизації мистецтва Древньої Греції. Більш того, він зазнав впливу від сильного романтизму свого часу.

Гегель розумів, що історично змінюється не тільки художній спосіб втілення ідеалу, але змінюється і сам суспільний ідеал, стаючи усе більш складним по своєму моральному змісту. Філософ бачив, що виражаючи ідеали нового часу, мистецтво встає перед задачами, що мистецтву стародавності були б очевидно не під силу. Звідси випливав сумнів Гегеля в пізнавальних можливостях сучасного йому мистецтва і навіть мистецтва майбутнього. Тому-, вважає він, гедоністична і дидактична його функції стають усе більш і більш помітними в художньому житті суспільства.

Гегель, зрозуміло, бачив початок кризових явищ у соціальному функціонуванні сучасного йому буржуазного суспільства. Мистецтво як би роздвоювалося: його предметно-почуттєві і духовно пізнавальні джерела втрачали між собою їх первісний природний зв'язок.

Гегель підійшов до думки не про те, що мистецтво повинне відмерти взагалі, а про те, що його соціальні функції докорінно змінюються, ідеологізуються й ускладнюються. Гегель констатував, мистецтво не відповідає більш «духу часу». «Дух нашого сучасного світу, — писав він у своїй «Естетиці», — точніше кажучи, дух нашої релігії і нашої, заснованої на розумі культури, піднявся, очевидно, вище тієї ступіні, на якій мистецтво являє собою вищу форму усвідомлення абсолютного» (Гегель Г. В. Ф. Естетика. Т. 1.— С. 16).

У своїй «Естетиці» Гегель глибоко аналізує давньогрецьку трагедію, скульптуру й архітектуру, середньовічний епос, візантійський живопис, мистецтво Ренесансу, класицизму, тим самим роблячи вплив і на осмислення теорії художньої творчості.

Висновок

Німецька класична естетика кінця XVIII — початку XIX ст. внесла істотний вклад у розвиток світової естетичної думки. Її головними досягненнями, безперечно, є розгляд проблем естетики і мистецтва з погляду історизму, активності і діалектичності свідомості.

Романтизм, який також є заслугою німецької класичної естетики — це могутній художній напрямок, в основі якого лежав творчий метод, що проголошував своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особи. Суттю романтичного світосприймання є визнання драматичного нерозв'язного протиріччя між низинною дійсністю і високим ідеалом, несумісним з нею, а часом і взагалі нереалізованим.

Романтична епоха — час небувалого розквіту музики (Ф. Шопен, Г. Берліоз, Ф. Шуберт, Ф. Лист), живопису (Е. Делакруа, Т. Жерико, Д. Констебл, О. Кіпренський) і літератури (В. Скотт, А. Дюма, Е. Гофман, М. Лермонтов). У романтичну епоху люди відчули рух часу, суспільні зміни, що супроводжувалося небувалим інтересом до народної культури, її джерелам і до росту національної