Геній як категорія естетики романтизму

ЗМІСТ

ВСТУП

Романтизм був великою епохою в історії культури. Дев’ятнадцяте століття не було лише століттям реалізму та реалістичної естетики.
Від занепаду класицизму до символізму шлях культури представляє собою різні прояви епохи романтизму. Вся історія нового часу, починаючи з Відродження, вирішувала тему особистості та її співвіднесення зі світом і космосом. Людина, яка пройшла через екстази та тілесні бурі бароко, закувавши себе потім у жорстокі норми класицизму, на початку ХІХ століття після великої французької революції з усією її кров’ю та парадоксальними результатами на руїнах надій залишилася наодинці з собою. Діапазон цієї самотності був великий – від Наполеона, здатного підкорити все навколо, до самотнього генія, здатного відмовитися від усього.

Саме розгляду категорії генія в естетиці романтизму присвячений цей реферат.

ГЕНІЙ ЯК КАТЕГОРІЯ ЕСТЕТИКИ РОМАНТИЗМУ

Романтизм як метод і напрямок сформувався на межі 18-19 ст.ст. і був складним і суперечливим явищем.

Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів 18 ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Д’Аламбер стверджували: людина є феноменом розумним, розум людині є спроможним підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр.

Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції Бастилію – символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви.
На вулицях Парижу залунав красивий лозунг: “Свобода! Рівність! Братерство!”. А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп’єром і розпочали масові розправи з аристократами.

Аристократів і незгодних було багато, кати втомлювались рубати голови ручним способом, і тоді інженер Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім’ям свого винахідника отримала назву “гільотина” і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотньому сенсі. „І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники?” – запитували мислячі люди в усьому світі і приходили до висновку – “філософи” помились.

Романтики почали із заперечення Просвітництва. „Царство розуму”, обіцяне просвітниками, не настало. Романтики, відчуваючи вичерпаність логіки думки 18 ст., її метафізичність, відкривали нові підходи до життя.
Воно виявилося більш складним і не вкладалося в ті схеми, які пропонували просвітники.

Романтикам відкрилася суперечливість дійсності, вони стихійно підійшли до розуміння діалектики: в структурі людської особистості, в суспільстві, в природі. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї Гердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність “Бурі і натиску”, загадковість пізнього Гете і релігійність Шиллера називають “предромантизмом”.

Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші.

Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили  нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів.

Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі.

Для генія романтизму характерні заперечення буденності та бурхливий порив, його герої – не звичайні, а виключні особистості. Ці прагнення пов’язані з гострою незадоволеністю соціальною дійсністю, розчаруванням у навколишньому та прагненням до іншого життя, до нечіткого, але привабливого ідеалу. Свобода, міць, нездоланність, постійна незгода з навколишнім світом – це якості, що найбільш ціняться романтиками.

Романтизм, охопивши всі сфери духовної культури, став першим художнім напрямком, у якому з усією повнотою проявилося усвідомлення творчої особистості як суб’єкта художньої діяльності.

Головна увага спрямовувалася на внутрішній світ людини, на прояв сильних і яскравих почуттів, на грандіозні пристрасті, на таємничі рухи душі. Завданням мистецтва романтизм вважав не зображення, а втілення дійсності у величних і вражаючих образах, часто далеких від реальності, спираючись на досвід середньовічного мистецтва, яке прагнуло до передачі надчуттєвого та позачасового.

Таким чином, головними рисами романтизму стають:

соціальна критика (романтики, не знаходячи духовного задоволення в навколишньому світі, часто ідеалізували минуле, наповнювали новим життям міфи та легенди; це прагнення частково породило консервативні тенденції);

відмова від раціоналізму просвітників, прагнення зрозуміти складний внутрішній світ людини;

підвищена емоційна виразність, панування почуттів над мисленням;

інтерес до народної творчості, до мистецтва інших народів, до історії суспільства;

ліричне сприйняття світу;

надаючи творчому акту вирішальне значення, романтики руйнували перепони, які стримували волю художника, сміливо урівнювали високе та низьке, трагічне та комічне, буденне та виключне;

романтизм захопив усі сфери духовної культури: літературу, музику, театр, філософію, естетику, пластичні мистецтва та ін., але разом із тим він не був таким універсальним стилем, яким був класицизм.

Філософську базу романтизму було створено в першу чергу в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга. „Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання”, – стверджував він у “Філософії мистецтва». Тобто раціональна наука є „голкою, яку увіпхнули в океан”. Вченому-раціоналісту здається, що він пізнає природу, і що це можна робити тільки силами раціонального експерименту, спираючись тільки на людський розум.

Вся