Думки Шеллінга було підтримано літературознавцями Августом і Фрідріхом Шлегелями (потім до них приєднається англієць Кольрідж). Так виникне ствердження: твір мистецтва є явищем природним, органічним, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі існує незалежно – народжується, набуває розвитку, змінюється згідно  вимогам окремих епох, і продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з’явитися, давно вже залишила світ. За такими законами існує символічне мистецтво міфологічного типу. Саме таке мистецтво було метою романтиків.

Таким чином, найбільш вірогідною кандидатурою на роль „людини майбутнього”, яка замінила такі ідеальні типи культури минулого як герой античності, святий середньовіччя та „універсальна людина” Ренесансу, романтики обрали генія.

З перших кроків розвитку романтизму в центрі його світосприйняття стояла особистість художника, яка є спроможною спіймати те, що є невловимим для раціонального аналізу. Особистість геніального художника набуває значення пророку, але пророку іронічного.

Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля, який трактував іронію як “єдину форму, в якій те, що виходить від суб’єкту, певним чином від нього відокремлюється і об’єктивується”. Тобто художник повинен сприймати себе і власний дар не як абсолютну цілісність, а як незалежні одне від одного субстанції. Талант є наданим об’єктивним духом, який керує творчістю плотської і недосконалої людини.

Художник повинен долати суб’єктивне світосприйняття, і надавати волю об’єктивному духу, розуміти, що геніальні твори мистецтва створює не тільки він, а і Природа, Всесвіт. Тобто художник повинен іронізувати не тільки над недосконалим людським суспільством, а і над собою, тому що він теж є частиною цього суспільства. Твір художника є явищем набагато вищим, ніж особистість самого художника.

Явище романтичної іронії є прямо пов’язаним з явищем двосвіття, ще одним основоположним поняттям романтичної концепції мистецтва. Будь яка реальна даність є недосконалою і неправдивою. Художник, який є вимушеним в ній існувати, не повинен сприймати життєву метушню серйозно. Його покликанням є світ інший, ідеальний. Гегель охарактеризував явище двосвіття так: „З однієї сторони, царство духовне, яке є завершеним у собі самому…
З іншої сторони, перед нами царство зовнішнього, яке не підтримує міцних зв’язків із духом”.

Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двосвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Якщо на початку розвитку романтизму здібність до уявлення розцінювалась як неодмінна прерогатива “цілісної людини” (Шеллінг), як щасливий дар “шукача”, то подальший розвиток романтичного мислення був охарактеризований одним із пізніх романтиків, А.Мюссе, так: “Захоплені уми, люди з палкою душею, які мали потребу у нескінченому… відлюдились у хворобливих мареннях”. Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї.

У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з’являються мотиви естетизації зла, злочину. Відмова романтичного герою від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. “Демонічні” романтика ніколи не були рабами зла, вони розподіляли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до “царства духовного”. На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з погордою таланту і волі.

Романтики були абсолютними художниками. Розрахунок, кар’єризм був їм абсолютно чужий. Вони будували власне життя за законами мистецтва, проживали його трагічно, викликаючи при цьому жах у сучасників. Підтвердженням цієї думки може служити життя Байрона, Шеллі, По і багатьох інших. Життєтворчість була проявом утопізму, який був притаманним іманентно романтизму. Обожнення краси вело до заперечення буденного, загальнолюдського, а це в свою чергу викликало настільки бунтарські настрої, що творчість набувала демонічного ореолу.

Філософи романтизму бачили в генії вихователя, духовного наставника народу. Геній, на думку романтиків, слідував природі, а не встановленим правилам і відрізнявся від індивіда, що керується правилами розуму, як чарівник від вмілого будівельника – він творить невідомими засобами там, де будівельник використовує звичайні знаряддя.

Ідеї передромантизму розвивалися в Німеччині також І.Г. Гамманом, філософія якого була спрямована проти абстрактного раціоналізму раннього Просвітництва. Холодній розсудливості Гаманн протиставляв інтенсивність і пристрасність пізнання творчої особисті. Таке – інтуїтивне, яке керується не тільки головою, але й серцем, – пізнання доступне тільки генію. В поняття генія вкладалися ідеали свободи особистості та права на індивідуальність. На противагу затиснутому межами логіки розуму геній був вільним, немов стихія.

До основних ознак генія відносили:

особливі духовні, моральні та творчі потреби, які значно перевищують рівень, необхідний для побутового існування, і складають основний стимул життя;

виражена підвищена чутливість до факторів духовного та соціального середовища;

відчуття свободи морального, духовного, художнього, наукового та іншого творчого пошуку як особистої життєвої позиції.

Спонтанність, інтуїція та емоційність почали сприйматися майже обов’язковими атрибутами генія, що розумівся не як специфічна особливість, а як певна сила, що володіє ним. В той же час акцент романтиків на ірраціональності компрометував генія в очах більш тверезих сучасників і нащадків.

Зокрема деякі вчені, наприклад Л. Якоб, говорячи про ідеального вченого, стверджував, що організована, зібрана людина з добре впорядкованими знаннями та здатністю повідомляти про них іншим буде кращим професором, ніж геній із шокуючим поглядом.

Творча діяльність – це діяльність, в процесі