Копіювати реальність може будь-яка людина, що оволоділа основними прийомами творчості. Але творити реальність, що розкриває справжнє обличчя буття може лише особистість, обдарована особливими здатностями – геній.

Геніальність – це особливий стан обожнення, що виникає в момент натхненної творчості та являє вищий прояв людської особистості, те загальне, що є в людини і в Бога. Але геніальність є тільки першим ступенем обожнення – несвідомою і нетривалою, тому часто буває тісно пов’язана з божевіллям.
Це пов’язано з тим, що людина духовно ще не готова до сприйняття всієї повноти буття і не витримує контакту з ним.

Враховуючи те, що романтизм являє собою культуру протиавторитарної, усамітненої свідомості, можна зробити висновок про те, що яскрава індивідуальність генія носить вільний всередині, ігровий характер. Вслід за Катном геніальність розуміють як „здатність створити те, чому не можна навчитися”. Творчість стає грою у створення світу.

Домінуючим критерієм художності вперше стає оригінальність – сміливість руйнування стереотипів мислення.

Згідно до Канта, геній – це талант, тобто дарунок природи, який дає мистецтву правила. З цього визначення Кант робить наступні висновки.

По-перше, геній – це здатність створювати те, що не підпорядковується правилам, чому не можна навчитися. Отже, основна риса генія – це оригінальність.

По-друге, існує можливість створення оригінального безглуздя, тому твори генія повинні бути зразком, прикладом для інших.

По-третє, геній ніколи не може пояснити, як саме він створив свій твір. Його творчість у багатьом носить несвідомий характер.

По-четверте, геніальність властива тільки художній творчості, а не науці. В межах цієї тези Кант порівнює творчість Ньютона та Гомера та приходить до висновку, що викладеному Ньютоном можна навчитися, але поетичному натхненню навчитися неможливо ані за певними правилами, ані на прикладах. Причина полягає в тому, що Ньютон зміг зробити наочними всі кроки від перших початків геометрії до кожного свого великого відкриття не тільки самому собі, але й будь-якій іншій людині. Між тим, жоден видатний художник не може пояснити, як виникають і поєднуються в його свідомості повні фантазії і глибокі ідеї, тому що сам цього не знає і отже не може навчити цьому іншого.

Т. Карлейль вважав, що закони світу відкриваються лише „обраним” – „героям”, які є єдиними справжніми творцями історії. Історія світу – це біографія великих людей, а маси – натовп, знаряддя в їх руках. Але героїчний початок у суспільстві періодично слабшає, і тоді приховані в натовпі сліпі руйнівні сили звільняються, поки суспільство знову не знайде в собі справжніх героїв.

Шеллінг вказує, що геніальність відсутня там, де ціле, подібно до наукової системи знань, складається по частинах, виникає з них. Геніальність присутня там, де ідея цілого передує ідеям окремих частин як при створенні витворів мистецтва. Оскільки ідея цілого стає зрозумілою лише завдяки тому, що розкривається в окремих частинах, а окремі частини в художньому творі можливі тільки завдяки ідеї цілого, виникає замкнене коло. Саме подолання цієї суперечності і лежить у основі натхненного пориву генія, ірраціонального поєднання свідомого і несвідомого в творчості. Покликання генія Шеллінг визначив як зняття суперечностей між кінцевим і безкінечним, частиною та цілим.

Інший вчений, Шиллер, виділив ще одну істотну рису геніальності.
Якщо погодитися з тим, що руками генія творить сама природа, то природа геніальності повинна виражатися в особливій безпосередності. Геній творить не за формальними принципами, а за натхненням самої природи. Саме тому всі геніальні витвори мистецтва є простими. Геній має проникливий розум, який прагне до знання без пробілів, обіймаючи в своїй універсальності все існуюче.

З категорією генія тісно пов’язане поняття естетичного смаку, яке визначається як здатність судити про те, чи є щось прекрасним, чи ні.

Кант вважав, що для судження про прекрасні предмети, як такі, потрібний смак, а для художнього мистецтва, тобто для створення таких предметів, потрібний геній. Вчений розрізняє красоту природи, судження про яке потребує лише смаку, і художню красоту, можливість якої потребує генія. Красота в природі – це прекрасна річ, а красота в мистецтві – це прекрасне уявлення про річ.

Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці ХІХ ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився, і посів дуже важливе місце в контексті розвитку нереалістичних напрямків кінця ХІХ- початку ХХ ст. (символізм, неоромантизм ), зайняв він почесне місце також і у широкій течії модернізму ХХ ст.

Розуміння процесу творчості як ірраціонального акту, відокремленість художника від буття “сірої маси”, пошук яскравої особистості та незвичних умов для її існування, починаючи із початку ХІХ ст., із початку руйнації феодального світу, набув значення філософського підґрунтя всіх нереалістичних напрямків, які будуються на суб’єктивному осягненні світу, і заперечують об’єктивний підхід. Екстатичне служіння утопії краси, заперечення усього звичного, застиглого вело до ідеалізації виключної особистості, виключного середовища. Тому романтизм ліг в основу елітарної культури, яка оформиться кінцево в період стабільності, наприкінці ХІХ ст. Буденність, повторність служать основою вічних цінностей, заперечення основ вело до заперечення догматів людського існування, до аморалізму. Таким чином романтизм відіграв певну роль і в процесі виникнення маргінальної культури ХХ ст., яка відокремлюється від усього соціального взагалі.

ВИСНОВКИ

Сутність романтизму та його ідеології не можна зводити до кола твердо встановлених уявлень, ідей. Він є не лише набором характеристик, але вузлом