Філософське розуміння “чуттєвого” насамперед пов’язано з емпіричним рівнем знання, тобто належить до сфери кінцевих речей. Але предикат все загальності воно набуває вже в давньогрецьких натурфілософів. Вони намагались репрезентувати всю різноманітність явищ, які ми можемо чуттєво сприймати, як результат того ж самого, спільного їм усім початку. Отже, це розмаїття явищ природи вони шукали у чомусь тілесно визначеному. Але така універсальність у розумінні “чуттєвого” була втрачена.

Подальший розвиток філософії призводить до того, що “чуттєве” відокремлюється від всезагального. Останнє належить до сфери теоретичного знання, де вічне й необхідне ніяк не торкається мінливості світу кінцевих речей. Тобто чуттєвість опиняється з одного боку, а зв’язок — з іншого. Причому вони мають неоднакове, нерівноцінне значення для пізнання.

Почуття затьмарюють для людини світ справжнього знання. Тому вони дістають назву “темного знання”, “неясного пізнання”, “нечіткої уяви”. “Для деяких, — пише Фуко, — стримання було пов’язане з формою мудрості, яка безпосередньо давала їм можливість контакту з більш високими сутностями, ніж людська природа, та яка їм відкривала доступ до самої суті істини: таким звичайно постає Сократ у “Бенкеті”, до якого всі хотіли наблизитися, в якого всі були закохані та мудрістю якого хотіли оволодіти всі — саме тією мудрістю, що виявлялася й відкривалася, саме тому, що він сам уже міг відмовитися заторкувати провокаційну красу Алківіада. Тематика взаємовідношення між статевою стриманістю та здатністю досягти істини вже була дуже добре позначена”1. І стримання було пов’язане не лише з сексуальністю, а й з іншими відчуттями. Наприклад, Демокрит, за легендою, навіть виколов собі очі, щоб ніщо не відволікало його від спостереження справжнього.

На такому рівні розуміння почуття не відрізняються від відчуттів. Тому справжнім філософом може бути лише той, хто має змогу піднятися над власними почуттями та виявити сутність речей з об’єктивної точки зору, тобто неупереджено. Таким чином, свідомість здійснює споглядання надчуттєвих речей, зокрема втрачається як цілісність предмета, так і цілісність переживання предмета. Людина не розуміє того, що відчуває, і не відчуває того, що розуміє. Розсудок і чуттєвість підсвідомо ототожнюються. Нескінченний бог теології був чуттєвим богом, пише Фейєрбах у “Основах філософії майбутнього”, тому що аскетизм є певним чином розглянутою чуттєвістю.

Хоча “пристрасті душі” глибоко цікавили середньовічних мислителів, афективні реакції людини викликали недовіру й осуд. Середньовічному підходові до почуттів притаманна суперечність, яка полягає ось у чому: оскільки тіло — “в’язниця душі”, то пристрасті подібні до ланцюга, який приковує людину до тлінного світу, якщо людина не підкорить їх одній пристрасті — вірі в Бога. “Службова” роль розуму стосовно віри, схвалення всіх зумовлених вірою пристрастей — найважливіший принцип середньовічного світорозуміння. Контроль розуму над пристрастями передбачається, однак головною метою все-таки вважається підкорення пристрастей “істинній вірі”.

Культура Відродження допомагала розкріпаченню складного світу людських пристрастей. Їй була притаманна художньо-естетична форма осмислення почуттів — захист пристрастей, апологія “свята почуттів”, прориву до нової чуттєвості, звільнення її від ідейних регламентацій середньовіччя.

Філософи ХVII ст. ставляться до пристрастей людини без лицемірства, але суворіше, ніж за Відродження. Центральним завданням вони вважають наукове вивчення, дослідження почуттів, а також регулювання їх засобами розуму задля того, щоб зробити їх більш шляхетними на користь людині.

У філософських концепціях Нового часу (емпіризмі й раціоналізмі) розум і чуттєвість редукують один до одного. Раціоналісти розглядають чуттєвість як спрощений розум. Емпіристи розглядають розум як ускладнений досвід відчуттів. Лише починаючи з Канта у філософії створюється певна структура, де розум та чуттєвість стають двома самостійними здібностями. Кант називає їх “двома стовбурами пізнання”. Але філософська позиція Канта дає змогу не лише зрозуміти самостійність цих двох сфер, а й більш точно розрізнити зміст у понятті “чуттєвого” і тим самим визначити естетику як самостійну науку.

У Канта термін “естетичне” використовується у значенні “чуттєве”. Але ці поняття не зводяться в нього одне до одного. По-перше, Кант розрізняє емпіричні відчуття (чуттєве сприйняття, відчуття) та естетичні почуття. По-друге, поняття “естетичного” у Канта володіє, на відміну від першого, предикатами всезагальності та необхідності. Проте в цих різних значеннях чуттєвого є й спільний момент, так що не випадково вони мають спільну назву: і емпірична чуттєвість, і естетичні почуття являють собою деякі модифікації стану суб’єкта.

Інтерес Канта до проблеми прекрасного зростав не з бажання подолати труднощі, які поставали у сфері естетики як філософії мистецтва, а швидше від бажання вирішити ряд проблем, що виникали в самій філософії, а саме проблему об’єднання її різних сфер — теоретичної та практичної. У першій сфері досвід об’єктивно визначається згідно з універсальними та постійними законами (царство абсолютної необхідності наукового знання). У другій сфері досвід заснований на безумовному та абсолютному законові, який не залежить від жодних феноменальних відносин і має своїм законом не необхідність останніх, а свободу. Природний детермінізм як передумова наукового пізнання та свобода як передумова моральнісної діяльності є автономними сферами.

Але проголосивши цю основну принципову відмінність, без якої затьмарюється дійсність науки та самостійна роль моральності, Кант мав би наголосити, що вона не може бути представлена як розмежування принципового характеру. Бо не лише теоретичний досвід закінчується у самому собі (більш того, його власний розвиток спрямовує нас до його власного обмеження — до сфери чистого розуму), а й акт чистого розуму, моральнісний закон потребує своєї власної реалізації у сфері чуттєвого. Тому “повинні існувати засади єдності понад чуттєвого, які лежать у основі