Дослідження того, як можливо у філософії мислити таку основу єдності понад чуттєвого з тим, що містить у собі поняття свободи, — мислити не у теоретичних поняттях, а в особливій функції судження, і складає завдання “Критики здатності судження”. Таким чином, Кант прийшов до естетики як філософ, окресливши важливі проблеми естетики й теорії мистецтва та запропонувавши їх рішення. Проблема філософії як системи приводить його до відкриття особливої сфери питань естетики. Естетика, що була задумана як ланцюжок між світом свободи та природи, перетворюється в Канта у спеціальну філософську науку.

Естетика Канта, з точки зору побудови системи, спирається на загальний фундамент критичної думки, бере свої проблеми та зміст із пошуків та аналізу сфери естетики у XVIII ст. ренесансна естетика розглядає мистецтво як об’єктивну дійсність культури. Потім відбувається зміщення об’єкта естетичного розгляду. Залишивши сферу дослідження структури об’єктивності мистецтва, закономірності якої вона намагалася встановити виходячи із загально раціоналістичної позиції, естетична думка звертається до аналізу суб’єктивної оцінки самого мистецтва, і ця оцінка виступає не як результат методичної критики відповідно з певними принципами, а як неопосередкований спонтанний акт духу. Так, Т. Любо “під впливом барочного мистецтва почне наголошувати на превалюючій ролі в мистецтві емотивного елемента і вважати збудження та напругу почуттів основною причиною, яка спонукає до висловлення естетичної оцінки”3. Остання залежить від “шостого почуття”, яке нібито безпосередньо оцінює емоційну дію певного образу. Це почуття природне та притаманне всім людям, хоча його оцінки можуть змінюватися залежно від епохи, суспільства та змін в емоційному стані, тобто духовної конституції самих людей. Таким чином, виникає проблема смаку, тобто питання про те, як примирити притаманну останньому суб’єктивність з його претензією на все загальність, від якого залежить можливість вироблення постійного критерію для оцінки мистецтва та обґрунтування все загальності естетичного почуття.

Ляйбніц водночас зводить проблему смаку до відношення між чуттєвістю та розсудом. Чуттєвість, за Ляйбніцем, є туманне, смутне пізнання, яке розсудок покликаний пояснювати та впорядковувати. Чуттєве задоволення від прекрасного є тому безпосереднім відчуттям порядку, який може оцінити в усій повноті лише розсудок. Звідси йде тенденція визначати смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне, як почуття, що не залежить від будь-яких утилітарних причин та яке стосується лише приємної зовнішньої форми.

А. Г. Баумгартен порушує проблему виявлення законів основної структури чуттєвості як такої. Краса, за Баумгартеном, є досконалістю, але досконалістю, яка зумовлена законами чуттєвості. Хоча остання й належить до більш низького щаблю порівняно з раціональним знанням, але володіє власною доцільністю. Це не лише крок до визнання незалежності естетичної сфери від теоретичної, а й крок до переоцінки чуттєвого та ірраціонального. Таким чином, полеміка з приводу структурного принципу мистецтва та природи естетичного почуття в німецькій естетиці привела до окреслення проблеми смаку, до визнання притаманної йому антитези суб’єктивного та всезагального й виділення у ньому моментів безпосереднього сприйняття та осмислення. Виявити природу все загальності людського почуття стає завданням трансцендентальної естетики Канта. А. С. Канарський вважає, що надбання Канта полягало в тому, що його “цікавило не те чи інше конкретне задоволення або незадоволення, а сама можливість їх втілення у понятті, інакше кажучи, втілення їх всезагального та необхідного вираження”4.

Розглядаючи поняття “чуттєвого”, можна відмітити, що на вищезазначеному розрізненні розуміння його не закінчується. У “Критиці здатності до судження” під терміном “естетика” Кант розуміє вже не те, що означає цей термін у “Критиці чистого розуму”. У першій “Критиці” терміном “естетика” називалася частина гносеології — вчення про апріорні форми чуттєвості — простір і час. У зв’язку з цим розглядались значення, які ці форми мають для обґрунтування математики. Цим питанням присвячена перша частина “Критики чистого розуму”, яка названа “Трансцендентальною естетикою”. Тут апріорні форми чуттєвості слугують основою структури чуттєвого досвіду взагалі, але не підходять для пояснення принципової сторони оціночного моменту, який притаманний смаку.

На цьому рівні Кант вважає, що трансцендентальний метод до суто естетичної сфери застосувати неможливо. “Джерело смаку, почуття прекрасного, вірогідно, має в основі емпіричне походження та не допускає пошуків апріорних законів, які були б здатними лягти в основу та скласти всезагальний критерій”5. Цю точку зору Кант викладає у одній з приміток до “Критики чистого розуму” (видана в 1781 р.). Але на цій констатації філософ не зупиняється. В естетиці він вводить ще одну здатність, яка, крім розсудку та розуму, входить у число апріорних, не обумовлених емпірично здатностей людської душі і яка пов’язана зі специфічно людською чуттєвістю. Потім на основі здатності до судження Кант визначає естетичне почуття.

Логічна операція судження складається з підведення одного поняття під інше, суб’єкта судження під предикат. Цій логічній функції відповідає визначальна діяльність суб’єкта, за допомогою якої багатоманіття чуттєвості підводиться під єдність поняття розсудку. Таке підведення необхідне, якщо врахувати, що спочатку чуттєвість і розсудок у Канта розділені. Таким чином, у разі теоретичного пізнання здатність до судження виступає як уява, що здатна створити наочну схему тієї діяльності, логічне вираження якої представляє собою категорія розсудку. Але тут здатність до судження не є самостійною законодавчою здатністю, законів вона не дає, тому на цьому рівні немає третьої сфери, яку можна було б, за Кантом, поставити поряд зі світом природи та світом моральності. Вона не створює, таким чином, третього світу, а передбачає лише особливий засіб розгляду природного світу.