Таким чином, чисто “прекрасне, — пише Кант, — є судженням, яке у своїй основі має чисто формальну доцільність, тобто доцільність без цілі, зовсім незалежно від уявлення про добро, тому що добро передбачає об’єктивну доцільність, тобто співвідношення предмета з певною метою”10. Отже, доцільність у естетичному досвіді не стосується предмета як суті, вона пов’язана з формою його уявлення у зв’язку з структурою суб’єкта, що пізнає. Вона суб’єктивна не в значенні того, що предмет як певна даність вважається відповідним бажанням і волі суб’єкта, а в значенні того, що уявлення про нього відповідають загальній внутрішній природі пізнавальних здібностей взагалі, незалежно від будь-якого особливого визначення.

Доцільність прекрасного предмета являє нам той випадок, коли немає переваги ні розсудку над уявою (поняття не виступає у своїй однобічності, і, як говорить Кант, “неможливо побачити наміру”), ні уяви над розсудком (багатоманітність і єдність урівноважують одна одну). Тобто естетичне задоволення є задоволенням, зумовленим станом гармонійної відповідності двох здатностей — уяви, яка є вільною, та розсудку, який привносить закономірність. Якщо ці звичайно протилежні моменти будуть приведені у відповідність, яку Кант називає “грою”, то суб’єкт відчуває цю відповідність, цю “гру” як естетичне задоволення, а уявлення, яке викликає естетичне задоволення, — як “прекрасне”. У загальності цього принципу, тобто відповідності між уявою та розсудком, полягає пояснення загальності та необхідності судження смаку, хоча воно є частковим судженням. “Доцільність саме й має своїм принципом ідею наявності загального у частковому, розумоосяжного у чуттєво сприйнятому”11.

У понятті доцільності Кант розвиває традиційну лінію метафізичної думки, яка в механічному поясненні світу за XVII—XVIII ст. вичерпала себе як концепція кінцевих причин. Проте збіг гармонійно доцільної структури Всесвіту та її естетичної цінності, що бере свій початок у філософії Плотіна й розробляється неоплатонічною течією доби Відродження, поновлюється наприкінці XVII ст. у Шефтсбері, знаходить свою теоретичну основу в системі Ляйбніца, з тим щоб із кантівською критикою в новому вигляді відродитися у романтичній думці.

Почуття загального задоволення, яким є естетичне почуття, має відповідати загальній доцільності. Це відбувається тому, що загальність телеологічного характеру не може, за Кантом, ґрунтуватися на емпіричному чи метафізичному розумінні людини у її відношенні зі світом, а мусить розглядатися як загальність, що має апріорну основу. Отже, ця проблема переростає в іншу: яким чином можливо уявити доцільність як апріорний принцип свідомості?

Кант формулює таку постановку питання на основі апріорного методу: трансцендентальний метод у естетичній сфері є тим самим, що і в інших сферах, виявленням апріорного принципу, котрий визначає характер загальності. А. Банфі вважає, що цей принцип зумовлює закони, згідно з якими стає можливим перехід від часткового до загального12. Трансцендентальний закон, за яким естетичність є апріорно можливою, визначає сферу, сенс і проблематику саме філософської естетики. Адже саме він, на думку В. Асмуса, робить естетику дисципліною, паралельною логіці і підпорядкованою разом із нею теорії пізнання: “Кант переносить у сферу естетичного деякі важливі властивості логічного. За естетичним судженням він визнає претензію на загальне та необхідне значення. А саме це є логічними ознаками достовірного знання”13. Отже, Кант не міг завершити розмежування естетичного та логічного. Тому у працях Канта аналітика смаку розглядається не як психологічний опис естетичного факту (чуття), а визначається як логічна категорія.

А. Банфі проводить термінологічний аналіз докантівської естетики14. За термінологією, започаткованою вольфівським раціоналізмом, das Urteil (судження) означає акт духу, згідно з яким будь-якій речі приписується той або інший характер. Термін цей відрізняється від судження, як вираз у реченні, який термінологічно позначається словом der Satz. Однак обидва терміни мають однаковий логічний сенс. Але судження як urteil несе печатку початкового оціночного змісту, виступає як переклад французького слова sentiment (почуття), привносячи у нього значення рефлексивної оцінки. Починаючи з Баумгартена термін das Urteil означає естетичне судження. А das Urteilskraft у дещо ширшому значенні ототожнюється зі смаком, оскільки він підноситься або може піднестися до рефлексивної ясності та визначеності. Але поняття здатності до судження містить у собі чіткіше виражений, ніж у понятті смаку теоретичний елемент, що дає змогу вивести його за межі останнього й визначити у власне логічному значенні.

Судження, яке ґрунтується на смаку, само по собі не відіграє ні практичної, ні теоретичної ролі, тому шукати його треба ні у сфері пізнання, ні у сфері волі, а десь посередині, а саме — у почутті. Бо почуття задоволення чи незадоволення не є пов’язаним із зацікавленістю у предметі як корисному або шкідливому і не пов’язане також із моральнісним принципом. У розмежуванні естетичної та етичної сфери Кант виявився послідовником Руссо, для якого людська культура, що розвивала як інтелектуальні, так і естетичні здібності, мала бути засудженою за те, що не сприяла моральнісному вдосконаленню людини, а, навпаки, викликала моральний занепад.

Кант із самого початку розглядає естетичне відношення як незаінтересоване. “Смак завжди виявлявся варварським там, де він для задоволення вимагає додатку збуджуючого (емпіричне задоволення) та зворушливого (задоволення, пов’язане з моральнісною оцінкою), а тим більш якщо він робить їх критерієм свого схвалення”15.

Саме тому що почуття, незалежно від