не моральнісний розум, а нейтральний розсудок, оскільки сполучною ланкою має виступати піднесене, бо тут справді є зв’язок уяви саме з розумом. Однак і тут у чіткому розумінні про зв’язок не може йти мова, бо гармонія здібностей тут не наступає, а одна здібність пригнічується іншою. Тому Кант, врешті-решт, не проводить “зв’язку між світом природи та світом свободи”, що для нього цей зв’язок ніби виявляється в аналізі його вчення про телеологічні здібності до судження”21.
Таким чином, суто естетичний образ не можна створити без зв’язку його з ідеалом. Саме тому геній може створити привнесену красу, яка є відображенням об’єктивної доцільності. Цей тип краси несе у собі конкретний духовний сенс, що приводить до порушення кантівського чистого естетичного смаку. Це розщеплення кантівської позиції знімається тим, що діяльність генія сягає своїм корінням мислячого субстрату, в якому узгоджуються всі здібності в глибині нашої надчуттєвої природи. “Ця містичність концепції пояснює, — пише Банфі, — чому естетична цінність, яку Кант намагався виокремити та визначити її апріорний принцип, змішується у нього з етикорозсудковою цінністю”22.
Естетичний ірраціоналізм Канта випливає з труднощів виведення з індивідуального джерела принципу загальності прекрасного, який надає йому необмежену достовірність. Обґрунтування загальності судження смаку Кант вбачає у таких моментах своєї концепції:
1) наявність апріорного принципу;
2) незацікавленість у прекрасному;
3) гармонія наших здібностей розсудку та уяви;
4) функція прекрасного як засобу спілкування.
Таким чином, вирішення цієї проблеми відбувається у Канта завдяки переходу від психологічного опису естетичного почуття до визначення його як логічної категорії. Це можливо лише з позицій трансцендентального методу, який виходить за межі докантівських учень, що визначали прекрасне як об’єктивізацію загальних норм або як опис людської психологічної суб’єктивності. Але це не є виходом за межі суб’єктивності взагалі. Кант є початківцем суб’єктивізму, який обмежує естетику лише аналізом апріорних форм естетичної свідомості. Хоча збочений формалізм, який шукає єдність естетичної структури лише в її формі, що протиставлена змісту, не має права апелювати до авторитету Канта, вважає Гадамер. Коли Кант вводив своє поняття форми, він мав на увазі дещо інше. Автор “Критики здібності судження” характеризує “принцип побудови естетичної структури поняттям форми і тим самим він виступає не проти значення змісту витвору мистецтва, а проти матеріального початку відчуттів”23, а тому неможливості зведення до них почуттів.
Сьогодні почуття набувають загального значення, яке доповнює калькуляційне мислення. Вони стали, на думку Хоркхаймера та Адорно, “певним понятійним апаратом, тому що буденна свідомість, раніше ніж у ній має місце сприйняття, бачить світ як матеріал, з якого вона для себе цей світ будує. Кант інтуїтивно передбачив те, що вдалося лише Голівуду: вже в процесі виробництва образи проходять попередню цензуру згідно зі стандартами того розсудку, відповідно з яким вони потім мають бути сприйняті”24. Сприйняття, за допомогою якого суспільне судження має в собі впевнитися, було вже опрацьовано цим суспільним судженням ще до того, як воно виникло. Але почуття можуть забезпечити й інший тип загальності. Він полягає в суспільному характері естетичного факту. Якщо при зануренні в естетичний досвід виявляється інша людина, з якою можна встановити спілкування, то цей досвід доводиться до кінця. Звідси випливає суспільний характер естетичності, що проявляється в почутті єднання у процесі спільного споглядання. Краса є надбанням усіх тому, що вона “доцільна без цілі”. Краса складає єдність не лише в самій собі, вона вносить гармонію в людину, поєднуючи її чуттєвість як здатність індивіда і як приналежність роду і тим самим постулює індивідуальність як єдність індивіда й роду. Ця тема більш докладно потім була розроблена Шіллером та романтиками. Але започаткував її Кант, визначивши комунікативну функцію мистецтва як таку, що забезпечує загальність.
Список Використаної літератури:
1 Фуко М. Інструмент насолоди // Історія сексуальності: У 2 т. — Х., 1999. — Т. 2. — С. 36.
2 Кант И. Критика способности суждения // Кант И. Собр. соч.: В 6 т. — М., 1964. — т. 5. — С. 174.
3 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта // Философия искусства. — М., 1989. — С. 176.
4 Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного познания. — К., 1979. — С. 101.
5 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 181.
6 Там же. — С. 108.
7 Гайденко П. Эстетическое и нравственное в философии Канта // Прорыв к трансцендентному. — М., 1977. — С. 86.
8 Кант И. Критика способности суждения. — С 127.
9 Там же. — С. 118.
10 Там же. — С. 229—230.
11 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 186.
12 Там же. — С. 171.
13 Асмус В. Иммануил Кант. — М., 1973. — С. 436.
14 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 184.
15 Кант И. Критика способности суждения. — С. 233.
16 Басин Е. Кант и коммуникативные проблемы искусства // Философия и история культуры. — М., 1985. — С. 57—129.
17 Шиллер Ф. Письма об эстетическом воспитании человека // Шиллер Ф. Собр. соч.: В 6 т. — М., 1957. — Т. 6. — С. 356.
18 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 188.
19 Там же. — С. 250.
20 Кант И. Критика способности суждения. — С. 267.
21 Гайденко П. Эстетическое и нравственное в философии Канта. — С. 93.
22 Банфи А. Критика способности эстетического суждения